Але, насправді, сам полон - це був тихий жах. Кожен день когось били, ламали людям кістки. Ніхто не знав, коли це все закінчиться. Ти весь час підвішений на гачку, що, може, нас завтра обміняють. А, може, післязавтра. Ходили якісь абсолютно фантастичні плітки. Нас періодично хотіли відправити копати щось під аеропорт. Наша будівля ж недалеко від аеропорту. Постійно гриміла арта, і нас весь час гризло, що там же повинні бути ми! Мене точно гризло, що я мав бути там, а не тут.
Росіяни до нас ставилися, в принципі, нормально. Нас ніхто не бив, нічого такого не відбувалось. Насправді, росіяни теж були перелякані. Вони прямо казали вголос: «Братани, ми самі тут очкуєм». Це їхні слова.
Що стосується "днрівців", тут також була широка палітра – від повних звірів до цілком нормальних людей. Були люди, яким просто подобалося когось бити. Були такі, які свої власні емоції зривали на нас. Загалом, це були дурні, малоосвічені і агресивні люди. І коли дурному, малоосвіченому і агресивному потрапляє до рук можливість когось вдарити чи в когось стрільнути, виходить сумна історія.
Допитували нас як "днрівці", так і росіяни. На допитах були ФСБшники. Насправді, до моєї персони в них було мало інтересу. В мене не було ніяких фотографій, мій фейсбук закрили мої друзі, зі мною не було ніяких інтерв'ю. Це людям, яких знаходили на якихось фотографіях чи в інтерв'ю, перепадало дуже сильно. Мені з цим пощастило. І тут я маю завдячувати моєму першому номеру, який ще в Петрівцях мені сказав: "Ти не обов'язково маєш ходити в балаклаві, але маєш бути непомітним". І, власне, я і моя сім'я вдячні йому, що звідти вийшов з двома руками і ногами і зі мною все нормально.