AFTERILOVAISK
"Філін"
"У 2014 році я був впевнений, що ми дуже швидко закінчимо цю війну"
Фото: Маркіян Лисейко
Полковник Власенко В'ячеслав, позивний «Філін».
Командир батальйону «Донбас», м.Львів.
В Іловайську взяв на себе командування добровольчими батальйонами. Наразі – командир 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» ЗСУ.


Ще у 2006-2007 роках йшло сплановане знищення Збройних сил України під керівництвом міністрів оборони, Кузьмука, у тому числі. Це зрадники. Зрадники, які працювали на користь Російської Федерації. Тобто робили все можливе, аби у нас в Україні не було ані армії, ані СБУ, ані владних структур, які могли б організувати якийсь супротив.

Що таке війна, я не знав. Я ж до цього ніколи не воював. Я займався військовою службою, яка, однак, нагадувала цивільну роботу в офісі, хіба, що всі у зелених костюмчиках. Навчання, які тоді проводилися, були, як зараз модно говорити, – «фейкові події», «ізображеніє дєятєльності». Тобто люди виходили, нічому там не навчали, солдатикам давали на вправу 12 патронів, стріляти вони не вміли, але робили різні показухи, красиві спектаклі, куди приїжджали керівники збройних сил, керівники держави. І от вони тішились, ніби «у нас тут армія».
24 роки у нас святкували День незалежності. І я завжди розумів, що реально у нас ніякої незалежності немає. Ні політичної, ні економічної
Ми були залежні на відсотків 80, напевно, від Росії. І навіть у 2004 році, мабуть, коли був рух «Україна проти Кучми», якщо пам'ятаєте («Україна без Кучми», 2001 рік – ред.), коли піднялися люди – куди він побіг у першу чергу? До Путіна прибіг і там просив допомоги, захисту. Тому що Росія на той момент, як і у 14-му році, повністю «кришувала» всі наші владні структури.

І тоді я звільнився зі Збройних сил, жив цивільним життям, працював у бізнесі, заробляв на хліб. Поки не почався кінець 13-го року, Майдан. Я Майдан щиро підтримував, мене дуже обурювало те, що можна вигнати «Беркут», здоровезних, кремезних чоловіків, проти дітей, проти цих студентів. І вже збирався туди, але почалася неприхована агресія з боку Російської Федерації, і я знав, що мені краще брати до рук зброю, аніж ходити з каскою шахтарською по Майдану. Вирішив, що там від мене буде більше користі.
Іловайськ, 28 серпня, напередодні виходу. "Філін" розмовляє з командиром "Дніпра-1" В’ячеславом Печененко.
Фото Маркіян Лисейко
Це рішення було прийняте одного дня ввечері: я дивився новини, а о пів на четверту ночі – я нікому нічого не казав – зібрався і поїхав на вокзал. У мене вдома ніхто не знав. Мама у мене померла раніше, батько живий. Батько дізнався, коли я уже був в Іловайську. Тому що тоді всі засоби масової інформації про це розповідали. Уже були фотографії, і він побачив по телевізору, що я там. Чесно кажучи, він так... «офігєл».
Дорога на Іловайськ. 23 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
В Іловайськ ми йшли взагалі на одну добу, із собою брав тільки один сухий пайок. За завданням, ми мали у Грабському поставити свій блокпост, обладнати опорний пункт і зайняти позиції. Пізніше передати їх збройним силам. Потім вже Семенченко прийняв рішення – «давайте зайдемо в Іловайськ, там прапор повісимо – і завдання виконане. Сфотографуємося, і ми молодці». А потім він там у Фейсбуці викладе. Коли ж туди зайшли, пробули там фактично два тижні. Мені вдалося налагодити постачання продуктів і частково боєприпасів. Звісно, ми шукали там по дачах і по приватному сектору: виноград їли, у підвалах десь знайшли варення, чай, навіть трохи кави.
Я - професійний військовий. Я завжди знав, де розташувати командно-спостережний пункт. Навіть в Іловайську він був, начебто, невдало розташований у спортзалі. Здавалось би, там слабенький такий дашок.
Але я бачив: школа стоїть П-образно, я знав, де знаходиться супротивник, і я знав, що якраз бічні стіни школи і передній бік до противника, вони частково будуть захищати цей спортзал. Тому я там поставив медичний пункт, де надавали допомогу пораненим, і командно-спостережний пункт, звідки і керували бойовими діями.
Найбільше за час перебування в Іловайську запам'ятався випадок, коли бойовики хотіли нас спалити. Вони взяли дев'ять вагонів з вугіллям, відправили на Іловайськ, а потім взяли 60-ти тонну платформу-вагон, набили її тротилом, вибухівкою, яка використовується для підривних справ у вугільній промисловості. 60 тон вибухівки, розумієте? Мали намір розігнати, вдарити у ті 9 вагонів з вугіллям, – там би пожежа була така, що ми всі згоріли б. Я дізнався, що таке планується, заздалегідь. Вони намагалися в Іловайську відремонтувати паровоз. Звичайний такий, старий, знаєте, який на вугіллі їздить. Але знайшлися там люди, які і зараз там живуть, ці залізничники, які передали ту інформацію нам. Ми не дали це зробити, і ці залізничники, зробили все, щоби не відремонтувати. Після цього, вони (сепаратисти ред.) в Харцизьку відремонтували і там чіпляли, але я вже здогадувався, що вони планують. І тому відправив своїх саперів, і ми замінували повністю на півночі всі рейки і підірвали їх, і там перевернулися ці вагони, навіть є фотографія в інтернеті: і зупинили той жахливий задум.
Залізничний вузол Іловайська. Вид з депо. 23 серпня 2014 року. Фото Георгій Тихий
За три-чотири дні до виходу, до 29-го серпня, на мене вийшов генерал Хомчак. Він сказав, що прийнято рішення, і ведуться перемовини із росіянами щодо забезпечення нас "зеленим коридором" безперешкодного виходу з Іловайська. Я запитав: чому вирішили нас так випускати? Я вже знав, що ми оточені двічі. Один раз мале коло, коли перекрили напрямок Грабського, це єдиний шлях тоді був через переїзд залізничний. «Сєпари» тоді під українськими прапорами вийшли на цей переїзд, БМП, танк один був там. Які розстріляли, до речі, наших хлопців, яких я – до сих пір шкодую – відпустив на поховання наших побратимів. Але ми тоді спільними зусиллями батальйону і тим угрупованням, яке було у генерала Хомчака, розбили і взяли знов під контроль цей переїзд.
2-й блокпост, Іловайськ. група бійців прийшла на зачистку приватного сектора від бойовиків, після відбиття атаки на школу. 26 серпня 2014 року. Фото Макс Левін
А друге вже оточення було, коли зайшли російські війська.
Це було 23-го серпня безпосередньо перед Днем незалежності.
Знаєте, я знав що так і буде. У мене така «чуйка», я мислю логічно, і на місці супротивника робив би так само. І потім отримав підтвердження цього, коли вже безпосередньо виходили, і своїми очима побачив, скільки там знаходилося російських військ і скільки сепаратистів, озброєних терористів. За три дні ми вже по закритому зв'язку вели із Хомчаком перемовини про те, як саме здійснити цей вихід.

Я до останнього чекав якоїсь інформації, тому що завжди обставини міняються. На той момент мені підпорядковувалися всі батальйони, бо я був єдиний старший офіцер, який міг взяти все керівництво Іловайської операції на себе. Семенченка не було, йому взагалі пощастило, що його поранило трошки в ногу і трошки в лопатку.

Я і до цього керував усіма процесами, бо я був виконуючим обов'язки командира батальйону. Семенченко приїжджав і потім їхав ночувати або на зйомних квартирах, або у готелях, або у Дніпрі. Відчував, що там страшно, що там є небезпека, тому його там практично і не було. Але його слухали. Бо він був політичним лідером, йому вірили. Хоча де-факто він керував і впливав. А де-юре не мав права цього робити, бо він ніколи офіційно не був оформлений у батальйоні. Тому що тоді треба нести не тільки політичну – тобто ніяку – відповідальність, а ще й юридичну. А юридичну може нести офіційно призначений наказом командир. Він мені розповідав байки про те, що він збирається потім у політику. І далі це підтвердилося, коли на допитах у Генеральній прокуратурі він заявив, що ніколи не був оформлений і ніякої відповідальності нести не збирається. І не хоче.
Коли Путін вже сказав, що буде звертатися до бойовиків, аби нам надали «зелений коридор», у мене виникла думка, що може і справді станеться так, що ми їм залишимо Іловайськ – бо ми його не могли втримати тими силами, що у нас були. Але думка про те, що нас просто так не випустять, у мене була постійно.
Через це я в останню ніч перед виходом, з 28-го на 29-те серпня о 23-й годині зібрав командирів усіх підрозділів, які були в Іловайську. З метою уточнити бойовий розрахунок, скільки людей та цілої, не побитої техніки у нас було. На чому виїжджати. Виявилось, що на той момент нас усіх було більше 400 чоловік. А машин було десь чоловік на 250…
Ну тоді от з командирами думали, яким чином викрутитися з тієї ситуації, що виникла. «Тур», командир першої штурмової роти, запропонував відремонтувати «пожарку», на якій він, на жаль, і загинув від пострілу танка.

У нас було багато частково справної техніки: осколком побиті колеса, побита гума, але вона могла їхати. Тоді прийняли рішення шукати троси: знімали електродроти з опор, чіпляли на буксир ці машини. Так я розташував практично усіх бійців.

І друге питання, яке ми розглядали, - інші варіанти виходу.
28 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко
Був варіант іти на Північ, пройти між Харцизьком і Донецьком. Але я сказав, що у нас навряд це вийде, тому що у колоні було понад 100 авто. Половина з них – напівсправні, а решта на буксирі. Тобто ми могли переміщатися зі швидкістю 5-15 кілометрів за годину. І якщо ми підемо туди, нас легко доженуть, і вдарять по нам із тилу чи з боку Донецька, чи з боку Харцизька. Тому це був неможливий варіант. Тоді ми почали думати, як іти на Південь, у сторону Новоазовська і Маріуполя. Але це доволі далеко, тож ми навряд чи би дійшли. І, знову ж, наша колона розтягнулась би на 3,5-4 кілометри.

Останній варіант, на якому я наполягав: у пішому порядку висунутися у бік Моспино. Це буде для супротивника неочікувано. Вийти туди, захопити з боєм їхні позиції. Збройні сили, угруповання, які були, планували вихід у цей коридор. А я планував вийти раніше, десь о другій годині ночі, на Моспино, до якого було 7-9 кілометрів. Захопити Моспино, взяти автомобілі там, і далі вже виходити у бік Комсомольська-Волновахи, полями. Отака у мене була задумка.
Карта розташування сил станом на 29 серпня 2014 року
Джерело: mil.gov.ua
Але десь о 4-ій ранку знову на мене вийшов генерал Хомчак і сказав, що о 6-ій годині вийдуть парламентери російські на двох БМД, і що все нормально. Хоча ми з Хомчаком про це говорили і не вірили, що так все легко вийде. До цього часу ніяких розмов щодо деталей виходу не було: зі зброєю на техніці чи якісь інші варіанти. Просто мова йшла про вихід з Іловайська. Але о п'ятій ранку надійшла інформація, що росіяни вимагають, аби ми повністю залишили всю зброю, техніку, бронетехніку і виходили з піднятими руками. Відтак я сказав Хомчаку, і він це розумів, що навряд нас звідти так випустять. Тобто був би заарештований повністю весь батальйон. Росіянам не можна вірити. Вони брехали постійно і брешуть далі. Але знову мене переконали, що через цей коридор ми вийдемо. Ми почали будувати колону десь з 4-ї ранку. Єдине, що я запропонував Хомчаку: виходити не однією колоною, тому що всі яйця не можна складати в один кошик, а двома колонами. Щоб одна йшла у напрямку Червоносільське-Єкатєріновка і обходила Комсомольск південніше, а інша йшла вище, паралельно першій.

Крім того, я знав, що з іншого боку підійшла бригада «Барс» Національної гвардії, майже 5,5 тисяч вояків. У них на озброєнні новітні БТРи, БМП, танки, артилерія. Я планував, що вони завдадуть удару з боку, а ми зі свого боку, тому що у нас група була вже досить велика 1500-1800 чоловік, разом зі Збройними силами. Цим можна було воювати. Але психологічно люди були деморалізовані, і були готові кинути усе, аби тільки виходити. Тобто всі вже жили думкою, що завтра будуть на волі, і життя продовжиться.
Збори напередодні виходу. На подвір’ї школи
28 серпня 2014 року. Фото Маркіян Лисейко
Після того, як о 5-5:30 ми вишикували колони і почали виходити, я залишився у школі, ще раз обійшов повністю, щоби там ніхто не залишився, крім жінок і дітей у бомбосховищі. Вони увесь час були там, через що у нас, до речі, не було можливості самим під час обстрілів сховатися. Вони там залишилися, я з ними попрощався, вийшов на вулицю. Я приїхав в Іловайськ на «Газелі», вона була спалена там біля школи. Не було навіть на чому їхати. Єдиний автомобіль, який був, – це банківський, у якому до цього я вивозив поранених, і насамкінець я дав команду туди завантажити повністю всю зброю, яка залишилася від поранених та загиблих. Там було повно зброї. Я не міг її нікуди передати-віддати, бо за зброю є відповідальність. Ще я знайшов двох зв'язківців наших. «Шаміль», який до речі, у мене зараз тут служить (в батальйоні «Донбас-Україна» ЗСУ), і «Сава», який у Соболєва (Єгора Соболєва, народного депутата ред.) помічником працює. За кермо сів боєць з позивним «Арт». Ми вчотирьох на цьому бусику наздогнали колону, потім виїхали вперед. Дочекалися тих підрозділів, які знаходилися у пожежному депо, на півдні Іловайська, і так – колонами вийшли вже у район села, де знаходилося КП сектору (Многопілля ред.). Там розділилися.
Виїзд "зеленим коридором". Ранок 29 серпня 2014 року. Фото Маркіян Лисейко
Я поїхав вперед, в колоні, яка поїхала на Червоносільське. Хотів зустрітися і послухати цих парламентерів, що вони будуть казати, які будуть дії зустрічні.

Я вважаю, що рішення про вихід двома колонами було правильне. Якщо б ми всі зупинилися у Червоносільському, яке було під дуже сильним обстрілом, було б набагато більше жертв. Тому що скупчення людей в місці роботи артилерії – це велика кількість жертв. Я став попереду батальйону, де і мав бути.
Ми повинні були починати рух о шостій годині рівно, але за 15 хвилин шоста вийшов на мене Хомчак і сказав, що росіянам вірити не можна і ми починаємо рух. І ми почали рух в цей «зелений коридор».

Одразу ж почався обстріл артилерії, били міномети, били НОНи, з правого, з лівого боку від дороги. Росіяни намагалися зупинити колону, тому що, наш рух зараз вочевидь не був запланованим.

Я по радіостанції дав команду збільшити швидкість, зупинятися не можна було. Якщо б по нас працювала артилерія, гармати, які б'ють збоку, можна було б залягти – і якось сховатися від того обстрілу. А коли працюють міномети і НОН, міни падають зверху сховатися неможливо. На жаль, у нас не працював безпілотник, я не знав, що попереду, і ми йшли наосліп. Ті машини, які вже потрапили під обстріл і були ушкоджені, зупинилися і перекрили дорогу. Так ми зупинилися на межі Червоносільського.
29 серпня 2014 року, 6:52 ранку. Колона стоїть в приватному секторі Многопілля, чекає команди на вихід «зеленим коридором». На фото «віджатий» в бою російський танк Т-72. На ньому виїжджали українські танкісти. Фото Макс Левін
Я їхав, попереду мене йшов військовий авангард. Йшло декілька танків, декілька БМП, що було. І з самого початку планувалося, що іде авангард з тих опорних пунктів військових, які знаходилися на сході, на півдні Іловайська, потім – добровольчі підрозділи, і наприкінці повинні були замикати 40-й, там, по-моєму, 39-й батальйон. І у разі, якщо ми натрапили б на якісь засідки або на противника, перший мав увійти у бій авангард, далі – піхота добровольчих батальйонів, і наприкінці броня ар'єргарду, тих військових підрозділів, які замикали нашу колону. Тобто вони повинні були наростити натиск на противника. У цей час з боку Комсомольского мали прийти ті війська, які йшли нам на допомогу, і таким чином ми мали знищити угруповання противника, пробити це кільце і вийти вже на Комсомольск. Але виявилося вже пізніше, що у нас немає ар'єргарду. А саме: батальйони, які мали бути в ар'єргарді, вийшли на декілька днів раніше, самовільно, ми навіть не знали, що вони втекли зі своїх позицій, і вийшло так, що у нас є авангард, є піхота, тобто добровольчі підрозділи, а позаду немає нікого. Ніякого підсилення з тилу вже не було.
29 серпня 2014 року. Фото Маркіян Лисейко
І я вважаю, що це основна причина наслідків виходу. Зараз Генеральна прокуратура шукає винних і крайніх. А я вважаю, що винні саме оці підрозділи, які повинні були наростити нашу потужність з тилу. Тим паче, з боку «великої землі» дуже потужно працювала артилерія по позиціях противника. І навіть працювала авіація, два літаки, штурмовики були, один з яких був збитий. Тобто допомога таки прийшла, не можна казати, що ми там були, як сліпі кошенята. Ні. Але саме через те, що у нас не було ар'єргарду, ми не змогли наростити натиск на противника, через це колони зупинилися. Я проїхав тисячу сімсот метрів вперед від Червоносільського на великий бугор. Наша машина проскочила туди за військовими, і після того ми потрапили на другу засідку, яких всього було три. Тобто пройти там було просто фізично неможливо. На другій засідці наша машина була пошкоджена, вона могла їхати тільки на першій передачі, і з'їхала у поле. Навколо поля були розташовані війська супротивника. Ми покинули машину, бо вона дуже сильно була пошкоджена і обстріляна. Відповзли метрів на двісті і залишалися у тому полі. Мені на мобільний подзвонив Семенченко, я сказав, що перебуваю між позиціями противника, у полі. На що він мені чомусь сказав: «Так, тоді повертайся назад, йди – там наших оточили». Насправді, вони не були оточені, вони були в населеному пункті. А я якраз був оточений з усіх боків.
Росіянам не можна вірити. Вони брехали постійно, і брешуть далі
Я по супутниковому зв'язку вийшов на штаб АТО. Мені сказали чекати подальших інструкцій. Відтак, ми до вечора лежали у тому полі. І вже коли стало темно, переповзли у лісосмугу поряд. Думали, що так зможемо вийти. Коли ми пройшли лісосмугу, там було дуже довге озеро, біля Єкатеринівки (Новокатеринівка ред.). Там був міст і засідка, за озером знову поле починалося. І в тому лісі ми зустріли приблизно тридцять військових ЗСУ. Вони були дуже перелякані, половина покидала зброю. Там був також підполковник, офіцер штабу сухопутних військ, який був командиром 46-го ВОПу, здається, який стояв на півночі Іловайська. Окремо відзначу, що це був дуже сміливий офіцер. І навіть у полоні він себе виявив дуже сміливою, мужньою людиною. Якби більше було таких! Зараз ми спілкуємось, він продовжує служити.

Після цього вже я вийшов на штаб АТО, і мені сказали, що зранку буде іти колона «Червоного Хреста» вздовж Комсомольського, і ми можемо вийти до них, вони нас можуть забрати з собою. Єдине, що будуть забирати поранених або людей без зброї. Зі зброєю не візьмуть. Відтак я дав команду зброю закопати у лісі. Частково її розібрали, повикидали частини в озеро, частини закопали. Коли вийшли вже до дороги, замість «Червоного Хреста» виїхало декілька БМД росіян з розвідниками, які сиділи зверху і нас взяли у такий клин. Не знаю, чи це збіг. Нас захопили у полон. Після того повели пішки декілька кілометрів до підвищення, яке було повністю заповнене росіянами. Стояли танки, бойові машини десанту, крупнокаліберні кулемети.
Одна з вулиць Іловайська. Фото Макс Левін
Вони нас на ту гору підняли, обшукали, зв'язали. Посеред тієї гори була велика яма, десь метрів двадцять на десять. Усіх нас посадили у ту яму. Одразу відділили добровольців від ЗСУ. Вночі знущалися: били, пістолетами тикали у голову, імітували розстріли. Пощастило, що ми пройшли вже дуже близько до наших позицій, які були убік Комсомольська, і там тривали перемовини, і вони сказали, що вчора там частину бійців вже «Червоному Хресту» передали. І вирішують щодо решти. Нас посадили у яму, де залишалось буквально декілька чоловік.

Тут були росіяни з 331-го парашутно-десантного полку, наскільки мені відомо, з Костроми. Вдень нас охороняли росіяни, а вночі – «сєпари». «Сєпари» з усіх сил намагалися показати, що вони господарі ситуації. Знущалися, залякували. Зранку нас усіх зв'язали, позав'язували очі і покидали у новенькі російські КАМАЗи, і потім приблизно годину, може більше, возили колами, але, як я зрозумів, нас везли аж під Донецьк, орієнтувався по сонцю. Там ФСБ провели допит кожного бійця. Вони не приховували, що з ФСБ, представлялися. Там були старші офіцери, від майора і старші. Записували, знімали це на камери, але всі ми були із зав'язаними очима.

Вони вважали, що вже перемогли у війні. Ставлення було зверхнім. Єдине що: солдати, коли ми безпосередньо були у тій ямі, у полоні, то вони більш-менш добре ставилися до офіцерів. Якщо хтось з нас просив води, то вони дозволяли, щоб ми брали пусті пляшки і йшли до озера – там щоправда така смердюча вода була, – ну, але, і на тому дякую. Набирали воду з того озера, і поверталися назад. Потім мені дали декілька сухих пайкі - з розрахунку один пайок на чоловік десять - дванадцять.
"Беха" 93-ї бригади, колона по дорозі на Іловайськ, 23 серпня 2014 року. Фото Макс Левін
Серед військових, з якими ми попали у полон, був тільки один, який знав мене, позивний «Кінжал». Але він мене не видав. Також знали три моїх бійця: водій і два зв'язківця. Які теж мене не видали.

Зрештою мене питали: «А ты, дедушка, что тут делаешь?». Кажу «Та що ж: прийшов трохи підзаробити». Для них це було близько, бо вони самі всі прийшли «підзаробити». Після допиту нас знову покидали у ці КАМАЗи і десь повезли. Довго возили, зрештою вивантажили біля озера і дали можливість познімати з очей пов'язки, ми якраз були на якомусь пляжі. Стояли «грибки» від сонця, біля великого озера. Наскільки я розумію, це вже ближче до Комсомольска. Там було чоловік триста нас, напевно. І потім я побачив колону «Червоного Хреста».

Насправді, вона вся складалася з якихось військових і волонтерських машин. Ну, тобто ніякі то були не «Червоний Хрест», то просто зібрали всіх, кого можна було зібрати, хто може їхати, і відправили туди за нами. Після цього десь протягом години відбувалися якісь розмови, погрузили нас в автомобілі і поїхали в бік Волновахи. По дорозі зупинилися і я окремо поїхав із «Жаком» (командир роти батальйона «Донбас», який на момент «зеленого коридору» перебував за межами кільця оточення. Він очолював колону машин, яка забирала українських бійців з оточення. Цю колону назвали колоною «Червоного Хреста», хоча прямого стосунку до міжнародної організації вона не мала – ред.).

Мене доставили у Курахово, там я вже більш-менш привів себе у порядок і поїхав у Дніпро, мені подзвонив Семенченко. Сказав, що дуже радий моєму виходу. Я не дуже, правда, вірю. Він, виявляється, коли я був у полі, після розмови зі мною, подзвонив Яцику, який був у Червоносільському, і сказав, що «Філін» вже вийшов у Курахово, що там в «банькє» париться, трохи не з дівками, і все нормально. Тобто ця людина завжди брехала, завжди намагалася внести розкол між мною і бійцями.
«Філін» на базі батальйону, Донецька обл. червень 2017 року. Фото Макс Левін
У 2014 році я був впевнений, що ми дуже швидко закінчимо цю війну. Ми одне місто за іншим звільняли. 7-10 населених пунктів тільки один батальйон звільнив. Якщо врахувати, що ще купа батальйонів, ще Збройних сил, то я так думав, що до кінця листопада ми вийдемо на свої кордони. Це розуміла і ця ЛНР-ДНР банда теж. Тому якраз у серпні, коли «сєпари» розуміли, що вже закінчується їхній час, звернулися до Путіна. І я був у полоні, я вже бачив їхню кількість і їхнє налаштування, я зрозумів у розмовах з росіянами, що їх просто зомбують: розповідають байки про «хунту» і про «бендерівців», про знущання над росіянами і російськомовними. Я зрозумів, що ця війна затягнеться.

Коли був у полоні, єдина моя думка була звідти вийти, щоби продовжувати далі. Саме там у мене зародилася мрія зробити дуже бойовий, войовничий підрозділ, який буде бити і росіян, і «сєпарів». Ясно, що на все впливає політика, на все є певні таємні плани керівництва держави і політичні плани, які формуються у спілкуванні із міжнародними партнерами: Польщею, Америкою, Європою. Це все впливає зараз. А на той момент все трималося на принципі: чим швидше ми пересуваємося, тим швидше виб'ємо всю цю нечисть, тим швидше ми переможемо у цій війні.
Які мрії? Далі продовжувати бити ворогів
Знаєте, я така людина, що я відповідаю за свій город. У мене є батальон, у якому я служу і в якому я воюю. У 2014 році я прийшов кулеметником, але то були не мої масштаби. Я знав свої вміння. Одна людина має автомат і воює з автоматом, я маю батальйон і воюю батальйоном і знищую набагато більше, ніж кулеметник чи автоматник.

З іншого боку, я не намагаюся стрибнути вище голови. Багатьом людям, які зараз тут, важлива кар'єра. Мені багато пропонували різних посад. І дуже високих, але я не для цього сюди прийшов і я не збираюся тут залишатися. Як тільки наступить логічне завершення цій ситуацій, війни чи АТО, як хочете її називайте, я піду. А залишаться Збройні сили, і хай вони продовжують.

Зараз у мене мрія завершити війну, вийти на кордон. Ця мрія була у 2014 і ніяк не змінилась і зараз. Єдине – я нарощую свої сили. Батальйон стає краще озброєним, краще навченим, більш якісно укомплектованим, а отже може виконувати важливіші завдання. Але мрія одна завершити і потім ходити по школам зустрічатися з дітьми і розповідати, як ми захищали нашу країну.
Мені 48 років. Я все своє життя чув, що ми з росіянами друзі і брати. Хто міг подумати, що отаке почнеться? І вони цим скористалися. Тому що Росія – це підступна країна-агресор. Вона завжди брехала і воювала. Ви знаєте, скільки правди зараз вилізе? Вже вилазить, і ще вийде про Другу світову, про Велику вітчизняну війну. Згадайте «інтернаціональний долг» в Афганістані. А це було пряме втручання в іншу країну. Але брехнею, все було переховане, все заплетене, замасковане, і це триває.

Ми розуміємо, що Україна економічно не в змозі вести війну. Хіба що для цього треба просто повністю все перевести на військові рейки: у громадян забрати всі вклади, все кинути, всі запаси – золоті, валютні повністю все кинути на цю війну. Протягом 4 років, а то й більше, тут готували «тітушок», створювали військово-патріотичні організації, завозили зброю, робили «схрони» тощо. І всі ці «тітушки» повилазили у дев'яти областях. І ми не допустили. Ми, я маю на увазі, українці ми не допустили розповсюдження оцієї зарази. Але з 9 областей загребли повністю одну третину Донбасу.
Мені дуже шкода, що Іловайськ сприймають як трагедію. Тому що за цим сприйняттям трагедії ми забуваємо або не бачимо всю ту мужність і героїчну діяльність в Іловайську наших бійців
Ну, ми б могли провести сьому, восьму, десяту мобілізацію, і набрати мільйон українців. Зброї стрілецької вистачило б. І почалась би бійня. Думаю, десь 7-8 місяців, може до року, ми би і цю третину Донбасу звільнили і вийшли би на кордон з Росією. Але є одне але. На цьому клаптику, на одній третині Донбасу, проживає три з половиною мільйони мирних мешканців. І проукраїнських, в тому числі. І ватників. І зомбованих. Але це український народ. І при отаких бойових діях активних загинуло б від 500 тисяч до 1,5 мільйона цивільних. А у Гаазі не питають, хто правий, хто винуватий, там питають одне: чому загинули беззбройні, мирні мешканці? Наступне питання: хто на себе візьме відповідальність? Да, тут у фейсбуці я читаю, є такі Гєббєльси «та, плєвать, головне країну там визволити!» Да, це головне, але треба шукати інші шляхи. Бо найцінніше на світі це людське життя. Якщо є шлях міжнародного економічного тиску, якщо є якісь домовленості, то заради людського життя можна домовитись хоч із чортом. Бо у нас таке: «А, ну і шо? Ну, загинуть півтора мільйона!» Ну ти відправ туди своїх батьків у Донецьк, а я буду тут гатити туди зі всіх калібрів.
«Філін» в командному пункті неподалік Новолуганського. Грудень 2016 року. Фото Маркіян Лисейко
Мені дуже шкода, що Іловайськ сприймають як трагедію. Тому що за цим сприйняттям трагедії ми забуваємо або не бачимо всю ту мужність і героїчну діяльність в Іловайську наших бійців. Так, загинули люди, потрапили в полон, зникли без вісти. Але ми всі знали, чому ми туди йшли і розуміли можливі наслідки. Загиблих ми маємо пам'ятати і віддати їм шану. Але не можна забувати про живих бійців, які пройшли Іловайськ, 2014-й рік, найактивнішу фазу, тому що всі у владі були розгублені, у Збройних силах керівництво було розгублене, і ніхто не знав, що робити. А добровольці показали, що вони можуть не просто десь там помагати, по типу військових волонтерів, а ми взяли на себе весь тягар 2014 року, на свої плечі, і разом зі Збройними силами, а частіше – поперед них, били ворога.
Іловайськ треба показувати як велику битву. Де люди проявили всі найкращі свої риси характеру. І це був героїзм. Це переломний момент. З Іловайська почалися «мінські угоди». Іловайськ розклав все по поличках: що далі можна робити, і що ми можемо. І люди по усій Україні побачили, що українські бійці, люди, громадяни можуть захищати свою країну. От що для мене таке Іловайськ, а не лише «трагедія, бо загинули люди».

Дати оцінку Іловайську та роботі батальйонів повинні фахівці: військові і політологи. До речі, якби сталось згідно мого плану, а ми з Курахово планували, як працювати з Мар'їнки, і основний напрямок на Ясинувату, Спартак-Ясинувата. У нас розвідники ходили: знали вже кожен кут у тому Спартаку, а Спартак між Донецьком і ДАПом. І якщо б ми захопили цей ДАП, а ми планували, захопили Спартак, зачистити його, розвернутися. Нам би нічого не перешкоджало напряму по трасі зайти у центр Донецька, захопити усі ті будівлі, включно з СБУ і так далі. Я не маю сумніву, що хід війни був би зовсім інакшим. Але ж Семенченко придумав іти у той Іловайськ. Після того вже і ДАП, і Дебальцеве і так далі. На жаль.
AFTERILOVAISK - документальний проект, спрямований на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які сталися в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення «зеленим коридором». Українська армія в «Іловайському котлі» зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту



Made on
Tilda