СПЕЦПРОЕКТ
за підтримки Епіцентру
Неймовірні люди Епіцентру, які наближають перемогу
Віра в своїх людей, свою країну – це і є нашим ключем до перемоги над російськими загарбниками

Ті, хто вчора були продавцями, директорами, HR-ами чи корпоративними психологами, нині допомагають приближувати мир для нашої України. Читайте історії про цих нереально чудових людей в спецпроєкті "Неймовірні люди Епіцентру, які наближають перемогу".
Віталій Бакерін, Київська область
Віталій Бакерін — фахівець з технічної підтримки в центральному офісі компанії «Епіцентр К». Мешкає в Київській області. Має прекрасну люблячу сім'ю, яку вивіз у відносно безпечне місце — буквально за кілька кілометрів від рідного містечка. І одразу ж взявся за свій фронт робіт — допомогу українському війську.
Допомагаю всім, чим можу, з перших днів війни. Але майже всі, кого я знаю і поважаю, роблять так само. Тому в моїх вчинках немає нічого дивовижного. Інакше не зміг би: як потім дитині в очі дивитись?
Віталій почав із розвезення їжі військовим та закуповування ліків в аптеках цивільним пліч-о-пліч із рідними. Також діставав OSB, плівку для вікон, різноманітні будматеріали. Згодом захисники почали питати про тепловізори, приціли, дрони, рації, іншу амуніцію, і Віталій вирішив відкрити збір коштів на ці потреби. Зв'язувався з американськими і польськими фондами, які погоджувалися надсилати допомогу. А люди в Україні заохочували хлопця до волонтерства безмірною довірою та готовністю виконати будь-який запит.

Найпершим успіхом у своїй діяльності захисник вважає тепловізор, який вдалося роздобути в перший же тиждень війни (а це було справжнім дефіцитом). Кошти на перший тепловізор з Польщі Віталій назбирав буквально за добу, а це близько 4 тис. євро.
В підсумку, сформувалась команда з волонтерів: ми збираємо донейти від людей, я приймаю на місці «замовлені» військовими речі, роблю звіти. Інша людина має змогу доставляти все, що треба, на автотранспорті — в будь-яку точку країни. Ще одна дівчина координує роботу з зарубіжними фондами, бо я вже не встигаю займатися цим сам.

Ми всі не є членами волонтерських організацій, всіх стихійно об'єднала біда в країні. Але в якийсь момент я зрозумів, що лише волонтерити для мене недостатньо. Я вирішив вступити до лав ЗСУ. Тепер я служу своїй країні у війську.
Віталій напрацював багато зв'язків з міжнародними організаціями, тож часом приймає і самостійно розвозить по точках у Київській області гуманітарну допомогу для населення, дитячі товари, ліки. Його не спинила навіть пневмонія — хлопець переніс хворобу на ногах, адже в такий час відлежатися можна було максимум пів дня:
Моя дружина — військовозобов'язана, за кілька місяців вийде з декрету та приєднається до лав захисниць України, якщо буде ще така потреба. А поки ж вона годинами допомагає сортувати гуманітарку перед розвезенням. А коли я хворів, приклала максимум зусиль, щоб якомога швидше поставити мене на ноги. Взагалі, два моїх основних мотиватори в житті — то дружина та донька
Для підняття настрою Віталій любить поспівати. Почути прекрасний спів нашого воїна можна тут. Віталій твердо впевнений, що ми виграємо, бо нам є що захищати: свої домівки, своїх дітей. В нас є мотивація, серйозніша за пральну машинку: європейське майбутнє для наших нащадків. В нас є мета.
До речі, ледь не забув, перші шість бронежилетів я закупив знаєте де? В Епіцентрі.

Броники класу 6, вони тримають кулеметну кулю, вітчизняного виробника. Один з них використовую сам, один купив колезі, решта пішла тим хлопцям, хто «замовляв» їх у мене. До слова, дякую спортцентру компанії Епіцентр — за можливість тренуватися, і що тепер броник 6 класу мені носити набагато легше:)

Згодом я знайшов ще одного виробника бронежилетів, і купував вже у нього. Купую не все, часом передають абсолютно безоплатно, як от 100 балаклав. Поки віз їх у військову частину, 10 штук роздав бійцям, які їхали на Схід. Кожен день є якась нова унікальна історія взаємопомічі.
Також Віталію вдалося допомогти з амуніцією ще трьом колегам з центрального офісу Епіцентру, які стали на захист України.
Передавав якось хлопцям наколінники, і кілька з них потрапили до батальйону АЗОВ. Бійці згодом зв'язалися зі мною, сказали, що кращих наколінників ніколи не бачили, попросили прислати ще. Віддав їм все, що мав в запасах, та замовив наступну партію.

Зараз нас всіх єднає один напрямок зусиль, спільний ворог та праця над його подоланням. Тільки разом ми зможемо нанести йому вирішальний удар. Ті, хто думають, що не можуть нічим допомогти, помиляються.

Долучитися можна кожному, починаючи від плетіння маскувальних сіток і закінчуючи пошиттям бронежилетів чи зварюванням дорожніх їжаків. Дуже багато людей відізвалися на збір коштів, чим теж нереально допомогли.

Ми вже змогли закупити декілька тепловізорів для наших військових. Також вдалося роздобути рації, дрони, багато павербанків, телефони, зарядки. Дякую всім, хто намагається допомогти, ви неймовірні, і наша перемога дуже близько! Цінуйте своїх близьких та рідних, їхня підтримка допоможе звернути гори.
— наголошує Віталій
Євген, Дніпро – Одеса
Євген – головний фахівець департаменту навчання і розвитку персоналу компанії «Епіцентр К». Простими словами: корпоративний тренер і консультант-психотерапевт. Але це було до 24.02. А після – Євген стрімко перекваліфікувався на справжнього супергероя.

І ні, це не перебільшення. Євген родом із Дніпра, але більшу частину року проживає зі своєю коханою в Одесі. Війна застала в рідному Дніпрі, оскільки Євген проводив кількаденний тренінг для персоналу торгового центру «Епіцентр» в Кам'янському, але ночувати їздив додому.
До 2-х часов ночи 24 февраля, помню, звонили близкие, и у всех было ощущение, что вот-вот начнется война. Я их успокаивал, говорил, что в XXI веке это невозможно, это просто страшилки. А в половину пятого утра меня разбудила звонком супруга и сообщила, что Одессу бомбят. Через минут 20 я и сам увидел в окно две ракеты, которые попали по взлётке в Днепре
– розповідає Євген
Після кількох годин обдумування плану дій і телефонних дзвінків Євген попрямував до найближчого Епіцентру, і це рішення було дуже правильним. Адже персоналу не вистачало, і корпоративному тренеру довелося сісти за касу, пробивати товар зі знижками волонтерам та військовим, допомагати збирати по торговому центру необхідні тероборонівцям речі і обладнання.

Наступного дня Євген із самого ранку пішов записатися в тероборону м. Дніпро, але хлопцю відмовили, мовляв, черга охочих надто велика. Тож він знову пішов до Епіцентру допомагати на касі, а ввечері вирішив їхати поїздом до Одеси: «Я был один на весь вагон. Никто не пытался больше выехать в Южном направлении, ибо на Одессу ожидалась высадка десанта».

Знаходячись вже в Одесі, біля близьких людей, Євген ще раз спробував записатися в ТрО, але відповідь була аналогічна: «Очередь желающих огромная, оставьте телефон, вам позвонят»
Помня опыт АТО (был там для оказания психотерапевтической помощи военным в 2015-16 гг), я знал с какими проблемами сталкивается наша армия: не хватало касок, бронежилетов, других вещей. Плюс стечение обстоятельств: в Польше знакомыми моих коллег была собрана партия гумпомощи – 24 тонны, но доставить ее было некому.

И вот я занялся организацией этого процесса: привлек транспортный отдел Эпицентра.

Большая благодарность руководителю отдела Виктору Федоровичу Познихиренко, что согласился помочь фурой, хотя почти весь транспорт компании уже и так был задействован для помощи армии
– ділиться Євген
Ці 24 тони гуманітарної допомоги (дитяче харчування, речі першої необхідності, харчі, медикаменти) були розподілені між містами Дніпро, Житомир, Київ і Одеса. Далі були нові і нові партії гумдопомоги, та Євген уже познайомив всіх учасників процесу, вервечка працювала, тож сам хлопець знову почав пробувати потрапити на передову.

Цього разу Євген застосував давні знайомства: зателефонував напряму до заступника начальника ГУНП в Дніпропетровській обл. і попросив допомогти хоч кудись прилаштуватися – бо сидіти в тилу, коли треба захищати Україну, було нестерпно. Після телефонної розмови в Євгена з'явився контакт такого самого заступника начальника ГУНП, але вже в Одеській області.

Наступного ранку Євген з двома побратимами уже були в кабінеті заступника. Хлопець жартує: «Всю жизнь недолюбливал полицию, ибо был ярым футбольным фанатом ФК «Днепр», а тут в одно мгновенье оказался сам на добровольной службе в полиции».

Саме тоді російські окупанти обстріляли торговий центр «Епіцентр» в Чернігові, який повністю згорів. Тому найперше, що зробив Євген в новому статусі правоохоронця – підготував лист від заступника начальника ГУНП в Одеській області, в якому просив одеський Епіцентр надати залишки стратегічно важливого товару нашим бійцям, адже був високий ризик, що все просто згорить при обстрілі ТЦ.
Эпицентр сразу согласился помочь, нам предоставили разнообразного товара на несколько сотен тысяч гривен – главным образом экипировку, форму и обувь из отдела «Милитари». Благодаря компании были одеты спецбатальоны «Шторм» и ТОР. Также нам помогли с рациями, металлом на ежи, перчатками, растворителями, электродами, кругами отрезными
Вже 3 березня Євгена направили до новоствореного Громадського формування з охорони громадського порядку «Кристал» при ГУНП в Одеській області, куди ввійшли ветерани АТО, колишні та нинішні співробітники правоохоронних органів і плюс-мінус підготовлені добровольці.
Получили оружие, сами себя одели, и вместе с полицейскими приступили к исполнению спецзаданий: охране структурных объектов, ночным и дневным патрулированиям, выездам на предположительные места нахождения врага.

27 марта мы все вступили в ряды ВСУ, а именно в 126 бригаду, 245 батальон, 4 специальную роту. В данный момент я уже вхожу в спецбатальон 126 бригады, и он называется «Цунами». Шевроны вот только появились.

У нас боевые выходы в южном направлении – в составе снайперских двоек. Но большая часть задач пока состоит в поимке расквартированных диверсантов, в том числе только въехавших в Украину и вооруженных (в основном это граждане РФ и Молдовы, но имеющие и российские паспорта). Эти зачистки ДРГ зазываются фильтрацией. Работаем!
Євгена взяли до спецбатальону завдяки його напористості і давнім знайомствам, до снайперської групи – завдяки хобі: стрільбі. І, звичайно, величезному бажанню боронити свою рідну землю. Ця історія – приклад того, як чоловік без військового досвіду зробив все можливе (і навіть на грані можливого!), щоб отримати змогу служити своїй країні по максимуму. Пишаємось Героєм, чекаємо з перемогою!

20.04.2022
Світлана Мартяшева, м. Київ
Світлана – старший адміністратор ТЦ «Епіцентр» на Полярній, 20-Д, і одна із перших мешканок Києва, в будинок якої щось «прилетіло». І це щось повністю зруйновано її квартиру.

Сьогодні Світлана вже трохи відійшла від шоку, продовжує працювати на своєму улюбленому робочому місці, і розповідає нам про події, які змінили її життя.
В день, коли розпочалася війна, ми із сім'єю виїхали із Києва в Білогородку, до батьків. Але 12 березня неподалік від нашого помешкання почали прилітати гради. Все палало, ми дуже злякалися й вирішили поїхати назад до Києва. Тим паче, люди говорили, що в столиці тихо і спокійно. Так і було!

Ми лягли спати в рідних стінах, з відчуттям безпеки, в улюбленому Києві. Лягаючи спати того дня, мали на думці одне: нарешті виспимось. Бо всі ці дні, проведені в селі, ми чули лише вибухи та обстріли.

Але о п'ятій рану 14 березня ми підірвалися від вибуху! У квартирі знаходились свекруха, син, чоловік та я. Чоловік крикнув: «Усім на підлогу!». Коли я опустила ногу, відчула скло, а розплющивши очі, побачила стіну пилу. Падали полиці, летіла штукатурка. Ми почали перегукуватись і шукати одне одного по квартирі.

У свекрухи диван розірвало на дві частини! Знайшли її з переламаними пальцями, вона сиділа і дивилася в небо, бо балкон та вікно вибило. На щастя, всі з нашої родини були живі! Це було справжнє чудо…
Потім ми почули, як сусіди кличуть на допомогу. Дістатися до них через коридор було неможливо, бо горіли щитки, вода текла по стінах, сходи завалились…

Чоловік вирішив, що ми перетягнемо до себе сусідку із сином через балкон. Так і зробили, а потім перелізли всі на балкон сусідів з другого під'їзду, та спустилися через нього на вулицю. Це було небезпечно, бо ми жили на третьому поверсі. Але страх пожежі чи обвалу не дозволяв чекати.

Вийшовши на вулицю ми помітили, що наша квартира почала горіти

Ми втекли, в чому спали. Всі речі, документи, гроші, телефони залишилися у квартирі. Тільки смартфон сина був із ним. Ми обійнялися, подякували Богу, що залишилися живі, і попросили Небо, щоб це був останній удар по Києву, який ми взяли на себе за всіх. Всі ті емоції словами передати абсолютно неможливо! Ми подивилися на наші палаючі вікна і пішли в нікуди, не розуміючи, що робити далі...

На сьогоднішній день вся наша родина тимчасово проживає у брата, з Києва ми не виїхали. А я вийшла на роботу до свого улюбленого Епіцентру на Полярній 20-Д.

Треба працювати заради економічної стабільності нашої Батьківщини, і це мій маленький фронт. Виявилося, що ми з колегами – справжня родина! Я знала це завжди, але коли сталася біда, відчула ще більше. Дякую колегам з Епіцентру за величезну підтримку, для мене це безцінно та дуже важливо.
16.04.2022
Дмитро, м. Київ
«Росія сильно нас дістала ще з 2014-го, гнів наш не спинити…»
В мирному житті Дмитро працює математиком-аналітиком в управлінні лояльності компанії «Епіцентр К». Він не міг повірити, що 23 лютого 2022-го стане останнім мирним робочим днем для столиці.

Того дня готував звіти, прогнози, аналітику, сподівався продовжити заплановану роботу наступного дня. Проте кривавий диктатор з його рашистською варварською навалою вторглися у звичне життя Дмитра та більшості українців.
Зранку, як зазвичай, збирались на роботу. Але дзвінок колег перекреслив усі плани. Вже й самі почули звуки вибухів, адже живемо на Виноградарі. З кожною годиною вони ставали голоснішими. Найбільше переживав за дітей, дружину. Розумів, що сидіти і чекати, коли все скінчиться, немає сенсу. Тому й вирішив евакуювати родину на захід країни. А сам залишився в Києві
Просто так сидіти і чекати Дмитро не зміг. Вирішив вступити до тероборони та захищати рідне місто та свою Батьківщину, хоча цивільна спеціальність чоловіка ніяк не була пов'язана з військовою. Сьогодні пліч-о-пліч з Дмитром на варті стоять і ті, хто у мирному житті був викладачем, бізнесменом, директором фірми.
Армія не означає, що всі мають бути з автоматом. Є й інші спеціальності, яких потребує наше військо. Я був назначений у підрозділ зв'язку та інформаційних систем. Зв'язок – це нерви армії. Без налагодженого зв'язку неможливе успішне керування військовими діями. Тому я й знайшов своє призначення саме в цьому підрозділі
Дмитро каже, що найжахливішим моментом в обороні Києва був день, коли стався ракетний обстріл Ретровілю: «Неймовірно радів, що родина вже була не в Києві, бо дуже переживав би за них». Наш колега наголошує:
Зараз в Київ та область повертатися зарано. Йде розмінування територій, виявляються рештки російських окупантів та ДРГ. Та й ракетні обстріли не припиняються. Потрібно берегти своє життя і рідних. Щоб ворог не тішився, що нас стає менше
Найбільше Дмитро чекає, коли зустрінеться з рідними. Чекає, коли повернеться до роботи і закінчить аналітику для налаштування програми лояльності клієнтів Епіцентру. І не лише чекає, а своєю щоденною боротьбою разом з побратимами наближає переможний мирний день.
Росія сильно нас дістала ще з 2014-го, гнів наш не спинити. Тому зараз маємо їх вигнати з нашої землі раз і назавжди. А далі повернемося до звичних справ: працювати, ростити дітей, тішитись їх успіхами, ходити на рок-концерти, просто жити
Йолана Лебедєва, м. Ужгород
«Для того, аби зробити добру справу, не потрібно мати мільйони»
Йолана Лебедєва — менеджер з персоналу Епіцентру в Ужгороді. Вже через три дні від початку війни Йолана з родиною організували волонтерську діяльність, яка набула вражаючих масштабів.

Почалося все на відкритій терасі кафе Йоланиного брата: там родина влаштувала справжній «бандера-смузі-центр». З допомогою звичайних публікацій у фейсбуці до волонтерства вдалося долучити понад 300 людей. Хтось приносив пляшки, хтось — ганчірки, ще хтось — ящики для тари, а також ліки, пінопласт, і основне – бензин та мастило.

Два тижні працювали без вихідних пліч-о-пліч: ужгородці та внутрішньо переміщені особи: рвали ганчір'я на гніт, сортували пляшки, розливали горюче у транспортабельного розміру ємності тощо.

Загалом до столиці та на Схід України було відправлено кілька вагонів та мікроавтобусів «напівфабикатів» для коктейлів Молотова, а саме: понад 75 тис. пляшок та понад 10 тонн палива.
Коли виробництво «бандера-смузі» стало проблематичним через дефіцит бензину в Ужгороді, Йолана з друзями-волонтерами швиденько перекваліфікувалися: взяли в оренду приміщення шкільної їдальні, закупили 20 голів свиней і почали виробляти тушонку для ЗСУ та ТрО.

Поступово виробництво розширилося: додалася тушонка з курятини, копчене сало, смалець, паштет. Все це продукти довготривалого зберігання, оскільки їх відправляли по всій Україні. Щось із сировини закуповлювали, щось приносили місцеві.

Зараз Йолана та її громада збирають і відправляють бусами гуманітарну допомогу для жителів деокупованої Бучі. Перший бусик вже поїхав — він повіз картоплю, молоко, крупи, олію, ковбаси, тушонку, і свічки — близько 5 тис. одиниць. Адже на Київщині все ще не повністю відновлені електромережі.

Про свічки Йолана говорить з усмішкою: «Волонтери вигадали лайфхак, як збирати свічки: просто приходили в церкву і казали «давайте, бо нам треба». Сірники ж та деякі інші товари першої необхідності закупили в Епіцентру з великою знижкою.
Ми вже познайомилися з колосальною кількістю волонтерів, знаємо, ким і куди можна доставити, довіряємо одне одному. Фінансово і фізично до нашого волонтерства доєдналося дуже багато колег з Епіцентру, за що їм величезне спасибі. Особлива подяка начальнику магазину Intersport в м. Ужгород Світлані Митничук і начальнику відділу «Декор» Марині Скубенич. Ми, Ужгород – ми команда. Дякую за роботу кожному, хто долучився!
— Йолана
Добрі діла робити не важко, якщо разом та в єдності. І приклад Йолани та мешканців Ужгорода тому неймовірне підтвердження. Це любов.

Сюжет про Йолану і ужгородських волонтерів у ЗМІ.
Павло Андрусенко, м. Бровари
Павло Андрусенко нині в ролі справжнього супергероя, але ще зовсім недавно працював комірником відділу прийому товару в ТЦ «Епіцентр» у Броварах. Павло ветеран АТО, але навіть він не одразу повірив, що на світанку 24 лютого 2022 почалося повномасштабне вторгнення.
В нас саме був плановий перерахунок в торговому центрі. І десь без десяти п'ять ранку ми вийшли з колегою на перекур. Тут на обрії щось блимнуло. Колега спитав, що це було, а я кажу, мовляв, ліхтар на парковці засвітився. Але за кілька секунд ми почули звук вибуху.

Проте я все одно не повірив, що війна. Після наступних спалахів почав рахувати: спалах — менше 20-ти секунд — вибух — запах пороху. Все, тепер точно, війна
Згідно із правилами, Павлу протягом доби потрібно було з'явитися в військову частину, оскільки він був зарахований до першого резерву. Але добиратися до Новоград-Волинського або Дніпра не мало змісту: всі бригади вже були на виїзді. Тож Павло отримав наказ записатися в територіальну оборону по місцю знаходження.
Павло — справжній патріот своєї Батьківщини. Останні 8 років його життя тісно пов'язане з обороною України. А ще, чому ми дуже раді, з Епіцентром.
Все почалося з Майдану, спершу брав активну участь там. В ті часи був вантажником, а потім комплектувальником в розподільчому центрі «Епіцентр» на Віскозній (Київ). 30 серпня 2014 року відкрився торговий центр «Епіцентр» в Броварах, і я перевівся туди. Але вже в лютому 2015-го мене призвали на службу, і я потрапив в зону АТО
Павло захищав Східні фронти України 14 місяців, повернувшись після цього на свою роботу в броварський Епіцентр. Але в 2018 році хлопець знову підписав контракт із ЗСУ на 6 місяців і відправився на Світлодарську дугу в складі 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.

Про бої в зоні АТО Павло багато не розповідає: «Війна є війна». Так само лаконічно відповідає і про оборону Броварів, і розбиття ворожих колон в с. Скибин Броварського району. 3 квітня 2022 року Павло брав участь у зачистці с. Димерка:
Знайшов трьох закатованих мирних жителів. Страшне було там… Знайшов паспорт громадянина російської федерації, сірійця. Танк знайшли, з мішком горіхів розсипаних, навіть таке окупанти намагалися вкрасти… Мародерствували, всередині танка м'ясорубки, інша техніка. Багато чого заміновано. Це жах, що вам ще сказати. Але все врешті-решт буде добре, вірю
До речі, хлопець ділиться своїми історіями без цензури в TikTok, тож про службу захисника можна дізнатися і там.
Хочу подякувати директору Епіцентру в Броварах Олександру Станіславовичу Солодкому, а також засновникам компанії. Все, що я просив, все надали... Згадайте в подяці і начальника складу Бендеру Анатолія Йосиповича, оскільки він мене багато чому навчив. Ну і прізвище в нього пасує до нашої теми
До речі, хлопець ділиться своїми історіями без цензури в TikTok, тож про службу захисника можна дізнатися і там.

«Хочу подякувати директору Епіцентру в Броварах Олександру Станіславовичу Солодкому, а також засновникам компанії. Все, що я просив, все надали» — додає на завершення Павло. А ще жартує: «Згадайте в подяці і начальника складу Бендеру Анатолія Йосиповича, оскільки він мене багато чому навчив. Ну і прізвище в нього пасує до нашої теми».

А ми в свою чергу хочемо висловити безмежну вдячність Павлу Андрусенку — за наш спокій, за місто Бровари, в яке окупанти не змогли прорватись, за віддану службу українцям. Слава нашим Героям!
07.04.2022
Галина, м. Миколаїв
«Я буду працювати і допомагати людям!»
24 лютого близько 4 ранку жителі Миколаєва почули перші вибухи та усвідомили: почалася війна. Відтоді щодня чути вибухи, деякі мікрорайони міста без електроенергії та водопостачання, жителі сплять по декілька годин, і вже прощаються із загиблими…
Щоранку ми дякуємо Богу за те, що вижили в цю ніч. Із початком війни була паніка і тривога, адже вороги розбомбили аеродром. А зараз ми згуртувалися, і кожен намагається робити все, щоб настала Перемога!
– Галина, завідуюча аптеки ТЦ «Епіцентр» в м. Миколаїв
Галина розповіла, що з колегами на роботу проходять через декілька блокпостів, і ввечері також.
Ми не маємо права закрити аптеку. Спочатку навіть мала намір йти у військкомат, щоб записатися для служби в армії, але місцеві жителі просять, щоб я допомагала їм з ліками та волонтерською допомогою, і дали мені псевдонім «Наш Червоний хрест».

Ви не уявляєте – люди просять про деякі ліки, бо без них вони помруть… А у нас таких ліків катастрофічно не вистачає. Працюємо лише з одним постачальником із Дніпра, лише в нього є можливість нам привозити медикаменти. Бо до нас йдуть пішки здалеку. Тож я буду працювати і допомагати людям, що б там не було
За словами завідуючої аптеки, колектив за цей страшний місяць дуже здружився і став мов одна родина. Допомагають один одному, хто чим може і розуміють навіть з погляду. Напрочуд теплими та дружніми стали відносини із фармацевтом Тамарою.
Кожен наш працівник – це справжній професіонал. Коли до нас приходять клієнти, то ми для них і фармацевти, і психологи, і порадники. Наша Тамара усіх заспокоїть, допоможе та підкаже. Вона дуже добра і чуйна людина. Адже наші клієнти в основному – місцеві жителі, волонтери та військові, які за свої кошти купують необхідні медикаменти
На запитання, чи вистачає харчів, Галина відповіла:
Поки що проблем із продуктами харчування немає, деколи не вистачає хліба. Але їсти не хочеться! Сплю тривожним сном по 2-3 години, буваю задрімаю сидячи. Деколи руки опускаються від тривоги і нашої загальнонаціональної біди.

Днями російські окупанти розбомбили сусідню багатоповерхівку, у нас стіни здригалися. За секунду з документами була в бомбосховищі. І досі рятувальники витягують з-під завалів людей, чути стогін і плач... Як зараз не просто! На жаль, ми звикаємо до болю…

Але головне, щоб люди були живі і щоб швидше настав мир! Після розгрому ворога, звісно
Компанія «Епіцентр К» пишається такими працівниками, які і на передовій, і в тилу роблять усе, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Богдан Малюк, м. Київ
Він мріяв про успішний кар'єрний ріст у компанії «Епіцентр К»…

Абсолютний Чемпіон світу з джиу-джитсу, член Збірної України з самбо, надія і цвіт української нації. Але клята війна не дала здійснитись мріям юнака. 20 березня 2022 року Богдан Малюк загинув внаслідок ракетного удару по столичному ТРЦ «Ретровіль». Йому було лише 20 років. В пам'яті рідних, друзів, колег хлопець назавжди залишиться веселим, щирим, життєлюбним юнаком.
Богдан прийшов в Епіцентр на посаду продавця відділу «Сантехніка» практично після школи, 18-річним юнаком. Був дуже активний, здібний, цілеспрямований, мав велике бажання вчитись і кар'єрно рости. Йому все було цікаво і ново. Ввічливий, тактовний, всім намагався допомогти у будь-якій ситуації. За два роки роботи Богдан виріс до завідуючого секції «Меблі для ванної кімнати». Якби не війна, міг стати гарним, професійним керівником в компанії
– Олександр Пиліпака, начальник відділу «Сантехніка» столичного ТЦ «Епіцентр», керівник Богдана
В перші дні війни Богдан разом з друзями пішли в територіальну оборону Києва і, хоча ще не були офіційно прийняті в її ряди, допомагали, чим могли. Збирали кошти на бронетранспортер, амуніцію для захисників, інші потреби. Богдан не міг спокійно сидіти і дивитись, що робить ворог з його містом, з його Україною.
Ми всім колективом нашого відділу досі не можемо повірити у те, що трапилось. Пригадую, ще рік тому, коли Богдан підпав під призов, він не хотів йти служити в армію через любов до своєї роботи.

Але зараз, коли на нашу землю ступив російський окупант, Богдан практично з перших днів разом з друзями пішов захищати рідне місто, своїх батьків, свою землю. То було його внутрішнє прагнення, внутрішній порив. Він з честю виконав свій громадянський, синівський, військовий обов'язок і загинув як Герой».
– Олександр Федоров, керівник віділу «Сантехніка», де працював герой
«Погиб мой ученик, Богдан Малюк, защишая Киев, защищая Украину. Мой чемпион, мой друг… Примерный сын и брат… Погиб как Герой – от обстрелов Киева артиллерией РФ. Как же я любил тебя, мой боец!.. Вместе мы поднимали флаг Украины во многих странах мира» – написав на своїй сторінці тренер Богдана Максим Амінов.

Кажуть, Бог забирає найкращих. Але це так несправедливо! – адже і тут, на землі нам теж потрібні найкращі сини і доньки нашої країни. Їм би ще жити, любити, дітей ростити, країну будувати...

Ми пам'ятатимемо твій подвиг, Богдане. Він залишиться в серцях 30-тисячного колективу компанії і всієї України – назавжди.
Вікторія, м. Запоріжжя
(нині – м. Шведт, Німеччина)
Знайомтеся: Вікторія Д. із Запоріжжя, економічний кібернетик за освітою, менеджер з маркетингу в запорізькому ТЦ «Епіцентр» за посадою та волонтерка за покликом великого і небайдужого серця.

25-річна дівчина зробила й продовжує робити на благо України дуже багато. Зокрема, Вікторія допомагає в організації доставки гуманітарної допомоги з Німеччини через польсько-український кордон та курує подальшу доставку вантажу зі Львова до Запоріжжя.

Два тижні кропіткої роботи, і, як результат, – 2 вантажівки загальною вагою 27 т і вартістю більше 1,7 млн євро прибули у рідне місто Вікторії. Серед вантажу: дороговартісне обладнання, медикаменти, дитяче харчування, підгузки, чоловіча та жіноча гігієна, харчі та багато іншого.

Зараз усе це з обласного центру розвозять волонтери по Мелітополю, Василівці, по селах, на передову, а також роздають містянам.
Зараз я перебуваю в Німеччині, у м. Шведт. Щодня безліч небайдужих німців та поляків приносять гуманітарну допомогу для українців. Ми їі дбайливо пакуємо, а я ще й займаюся документацією.

Нещодавно в Україну виїхала чергова вантажівка. Серед крутих бонусів: нова карета швидкої допомоги, що зовсім скоро буде в Запоріжжі. Повністю обладнана і готова рятувати життя
Пишаємося, що в команді Епіцентру є такі люди, які наполегливою працею і щоденними зусиллями допомагають наближати перемогу України з тилу.
Ірина Фількіна, м. Буча
«Тепер твоя рука, мама, буде рукою підтримки для дітей України…»
Ірина Фількіна, мешканка Бучі, працівниця центрального офісу компанії «Епіцентр К», операторка котельні. Світла, яскрава та життєрадісна жінка, яка до останнього дня займалася посильною допомогою на робочому місці. Ірина дбала про справну роботу опалювальної системи — фактично, берегла тепло і затишок на робочих місцях працівників. Ірина з любов'ю виконувала й іншу роботу, наприклад, дбала про офісні квіти.

Її життя забрала війна, а фото руки із червоним манікюром і серцем на безіменному пальці потрапило на перші сторінки світових ЗМІ…

5 березня Ірина виходила на зв'язок із рідними востаннє. А вже 6 березня очевидці повідомили донькам Ірини: жінку розстріляли окупанти, коли вона їхала додому на велосипеді. Ірину впізнали в тому числі за синьою курткою з емблемою Епіцентру…
Остаточне підтвердження вбивства Ірини Фількіної у вигляді фото з'явилося аж 1 квітня, в день народження загиблої. Рідні Ірини не могли повірити: «Так важко уявити, чому вони пустили в неї стільки куль?»
Вона була дуже гарною людиною... Я досі не можу повірити. Більше того, коли ми востаннє бачилися, особисто робив комплімент щодо її манікюру... Того дня ми поливали квіти в офісі. Вона давала офісу тепло! В прямому та переносному значенні
– Дмитро Строкач, начальник господарсько-технічного відділу Епіцентру.
Своїми теплими спогадами про Ірину поділилась стилістка-візажистка Анастасія, до якої Ірина ходила на уроки макіяжу. Останній урок був 23-го лютого...
Вона стрибала від радості, бо перший раз за життя у неї з'явилась її власна косметика, яку ми їй купили. Щоразу на роботі вона сиділа і відпрацьовувала наші уроки так старанно, як ніхто!!! А приходячи знову на урок, розказувала, як її макіяжі оцінили нові прихильники і як прекрасно вона себе почуває зараз! […]

Вона тримала мене за руку і казала: «Доню, я на старості років нарешті зрозуміла найголовніше — треба любити себе і жити для себе! І нарешті я буду жити, як я хочу! Тож і ти живи зараз, як хочеться душі, не для чоловіка, а для себе!»

Я навік запам'ятаю її слова та поради, навік запам'ятаю, що треба цінувати життя і радіти кожній миті — бо життя одне. Вона у моїй душі назавжди...
Художня робота: @0lga.art, публікується з дозволу художниці.
Рука — це не просто фото, це символ для всієї України. Символ життя та любові, яку не можуть просто стерти з лиця землі. Я створила фонд «Mama Ira» в її ім'я, щоб кожна дитина, котра втратила свою маму, як я, могла, відчути частину того, що б могла мати, якщо б не війна…

Тепер твоя рука, мама, буде рукою підтримки для дітей України…
— Ольга, донька
Ірина назавжди залишиться в пам'яті рідних, друзів та колег як добра та світла людина. А її рука, яка приносила людям турботу і тепло, тепер стала символом та натхненням для усіх, хто бореться за життя і справедливість…
Руслан, Київська область
«Київ не здамо! Знайте – ми переможемо!»
Саме такими словами розпочалась наша телефона розмова із українським Захисником, співробітником одного з ТЦ «Епіцентр» Русланом (з метою безпеки не надаємо точні дані).
24 лютого дуже важко було усвідомити, що на рідну українську землю прийшла справжня війна. Але часу на роздуми не було, почали з колегами з нашого Епіцентру займатися волонтерською допомогою для потреб ЗСУ, тероборони
6 березня Руслан був мобілізований у ЗСУ і відразу ж побачив справжнє обличчя війни: казарму, де він проходив військову підготовку, розбомбив ворог. 9 загиблих та 60 поранених.
Це було дуже важко, ми врятувались лише тому, що були в бомбосховищі. Тож прошу, не нехтуйте сиренами. А ще будьте оптимістами, знайте — ми ПЕРЕМОЖЕМО! Ми захищаємо свою рідну землю, свою Україну!

Саме Епіцентр мене навчив бути впевненим в своїх силах, йти до мети і вірити в нашу Перемогу. І прошу, довіряйте Збройним Cилам України. Навіть коли чуєте про відступ. Це тактичне відведення військ.

Так потрібно! Не панікуйте! Знайте, Україна буде вільною та незалежною державою!
Зараз Руслан із побратимами захищає наш золотоверхий Київ і переконаний, що військові, та і самі кияни, нізащо не здадуть столицю ворогу.
Друзі, українці! У нас бойовий настрій і справжній козацький дух! Ми сповнені вірою у нашу перемогу! І, повірте, ні в кого немає страху. Наші діти мають спати у мирній державі, і ми не зупинимось перед ворогом
А Руслан має кого захищати: кохану дружину, восьмирічну донечку і домашнього улюбленця — котика Томаса, який часто сидить на кріслі свого господаря. А ще – нашу родину мережі «Епіцентр» та свою Україну, яку любить усім серцем, і яка дає сили у боротьбі з ненависним ворогом.

На завершення розмови Руслан передав вітання своїй дружині та всім українським жінкам: «Найкращі в світі – наші жінки та дівчата! Ми за вас, за наші родини і за наших дітей — окупантів на шматки порвемо!»

І справді, з такими Захисниками, з такою вірою у перемогу ми ПЕРЕМОЖЕМО і візьмемось з подвійними силами за відбудову Києва, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Чернігова та усіх міст і сіл нашої неймовірної країни.
Дмитро, м. Київ
позивний: "Епіцентр"
Дмитро – фахівець відділу експертного продажу в столичному торговому центрі «Епіцентр». Війна застала його зненацька, буквально лежачого під крапельницею: Дмитро лікував грижу.

І хоч лікарі наполягали на мінімум 10-денному постільному режимі, вже 26 лютого 2022 року, Дмитро зібрав необхідні ін'єкції для уколів (які відтепер робив собі самостійно) і вирушив до Святошинського військкомату (де частину своїх лікарських препаратів одразу віддав начмеду). Не міг більше лежати і нічого не робити.

Загалом, окрім вищезгаданої болячки, Дмитро був у хорошій фізичній формі, тож пройшов кілька строгих відборів і потрапив на передову (в Київській області), до 131 батальйону ТрО.
Вже 1 березня волонтери та захисники збиралися до Епіцентру в місті Києві — закупити все необхідне для своїх. Дмитро почув про це, і повідомив командиру роти: зовсім недавно працював там і сам, зможе допомогти, бо знає що і де лежить.

Дмитро згадує (тут і надалі мовою оригіналу): «Помню, как бегал по Деко, искал и набирал металлические чашки».

А ще допомога Дмитра знадобилась на касі. Касирів катастрофічно не вистачало, тож комерційна директорка торгового центру відкрила для Дмитра окрему касу і дозволила йому самому 1,5 години пробивати товари для своєї роти.

Завдяки компанії «Епіцентр К», яка виділила кошти на допомогу ЗСУ та ТрО, захисники отримали все безоплатно. Таких виїздів до Епіцентру хлопці зробили шість, і щоразу отримували допомогу.

На жаль, ресурси торгових центрів не безмежні, плюс там не можна придбати такі необхідні захисникам бронежилети чи турнікети. Дмитро чесно ділиться з нами:
Денег люди жертвуют нам достаточно, деньги есть, но где купить необходимое?

Только с помощью волонтеров за границей. В Украине больше нет. К стати, мой сын тоже волонтер
Захисник з особливою гордістю розповідає, що його позивний — «Епіцентр». Адже у батальйоні Дмитра поважають так само, як і мережу національних торгових центрів, яка щодня робить і свій вагомий вклад в нашу спільну перемогу — перемогу України.
Під час телефонної розмови з Героєм чутно звуки обстрілів. «Слышите? Но сегодня все равно сравнительно спокойно», — рівним голосом говорить Дмитро. — «А вообще, у нас тут горячо».

Розмова триває ще довго, історій з передової в захисника багато. Але поки у нас війна, з міркувань безпеки ми їх поки притримаємо. Але після перемоги неодмінно дорозкажемо.

«Все буде Україна!» — пише Дмитро в соцмережах для нас, колег та друзів, українців, які моляться за життя та здоров'я Воїнів щодня, щохвилини...
Сергій Миколайович Кріпак, м. Київ
Сергій Миколайович пропрацював в Епіцентрі майже 17 років – від самого відкриття торгового центру на Великій Кільцевій у Києві.

На дату початку повномасштабної війни перебував на посаді начальника відділу доставки. Його знало дуже багато співробітників усієї національної мережі ТЦ «Епіцентр», його цінували за працелюбність, старанність, відповідальність та відданість компанії.

Щойно Сергій Кріпак почув про цинічне повномасштабне вторгнення ворога, завіз дружину і молодшого сина в безпечне місце, а сам добровільно вступив до територіальної оборони. Ніс службу в районах ст. м. Дорогожичі та Сирець в Києві, захищав свою столицю, свій дім. Не через обов'язок захищав, а за покликом серця.

Щодня рідні і колеги Сергія, які вже також стали його сім'єю, отримували хоч маленьку, але звістку: sms, короткий дзвінок чи повідомлення в месенджері. Але 13 березня 2022 року Сергій Миколайович не вийшов на зв'язок.

Від старшого сина, також співробітника мережі торгових центрів «Епіцентр», колеги дізналися недобру новину: напередодні батько був передислокований у напрямку міста Ірпінь. Але думати про найгірше все ще було рано: територія Ірпеня та найближчих околиць фактично без покриття, а ще бійців просять вимикати телефони під час перебування в гарячих точках.

Проте невдовзі родичам Сергія зателефонував командир і повідомив жахливу звістку: Сергій Миколайович Кріпак загинув від вибуху ворожого снаряду під Гостомелем. Рідні спершу сподівалися, що це помилка. Але, на превеликий жаль, сподівання не виправдалися: загиблим Оборонцем дійсно був Сергій Кріпак.
На похороні були присутні тільки найближчі. Адже недалеко від місця поховання тривали бої, і перебувати там масовими скупченнями людей було би вкрай небезпечно. Сергія Миколайовича поважало і любило багато друзів, тому для них це окремий біль – неможливість навіть провести дорогу серцю людину в останню путь…

Просимо Господа вже тільки про одне: нехай ці трагічні втрати українського народу, втрати найкращих, найвідданіших Україні і найпрацьовитіших чоловіків та жінок не будуть марними.

Світла пам'ять нашому дорогому колезі, чоловіку, батьку двох синів, добрій та порядній людині і свідомому громадянину своєї держави.
Інші матеріали Спецпроекту "Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули"