СПЕЦПРОЄКТ
за підтримки Епіцентр
Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули: Віталій Подуст
Колишній охоронець, який у 35 років почав займатися пауерліфтингом і тричі поспіль виграв чемпіонат України.
«Виступ на турнірі – це завжди хвилювання та стрес. Місяцями готуєшся, викладаєшся на максимум під час багатогодинних тренувань, відточуєш майстерність. Вже на змаганнях емоції переповнюють, відчувається мандраж. Підходиш до штанги. Навколо багато людей, очі яких прикуті до тебе. Підходиш до штанги та заводиш розмову. Нічого зайвого, тільки декілька вже звичних компліментів: «Ти моя хороша. Ти найкраща. У нас все вийде». Береш штангу і робиш крок назад. Коротка мить боротьби... Встаєш. Гудок. Бачиш два білих сигнали. Це означає, що ти виконав вправу і спроба зарахована. Накочується хвиля полегшення. Слідом за нею – ні з чим незрівнянна радість досягнутої мети. Ти це зробив. Ти це зробив. Ми це зробили».
«Приблизно такі емоції переживають всі спортсмени, які займаються пауерліфтингом», запевняє Віталій Подуст. У його життя спорт прийшов ще в дитинстві: карате, бокс, змішані єдиноборства. Проте всі ці захоплення були скоріше аматорськими, ніж професійними. По-справжньому «свій» вид спорту він знайде лише в 35 років…

Віталій родом з невеликого містечка Олександрія в Кіровоградській області. Він зростав у багатодітній сім'ї, і щоб допомогти родині зводити кінці з кінцями, рано почав працювати. Вже в 13 років влаштувався на ремонтний завод, де працював його батько. Коли заводи в місті почали занепадати, був змушений шукати нову роботу і пішов в охоронці.

У 2011-му Віталій повернувся із заробітків з-за кордону і влаштувався охоронцем в столичний «Епіцентр», що на Кільцевій дорозі. Там дізнався, що в торговому центрі працює невеликий спортзал для працівників компанії. «У одному з таких залів і розпочалася моя кар'єра. Пам'ятаю, як колега запропонував спробувати присісти з вагою 180 кг. Тоді ні він, ні я сам не вірили, що я зможу з першого разу подолати цей бар'єр, проте мені вдалося», - сміючись, розповідає Віталій.
Зовсім скоро він розпочав працювати з тренером і готуватися до виступів на турнірах. Нове захоплення було непросто поєднувати з роботою, оскільки підготовка до змагань вимагала постійних виснажливих тренувань тривалістю від двох до трьох годин. Проте бажання постійно розвиватися і покращувати результати завжди переважало всі труднощі, які ставали на шляху до мети.

Віталій Подуст згадує, що коли він тільки починав займатися, важив лише 77 кг, а зараз його вага близька до сотні. Суттєво збільшилася м'язова маса та силові показники. Не змусили довго чекати й турнірні успіхи. На першому професійному турнірі «Кубок ВОСПОРО» Віталій зайняв 5-те місце, а вже за рік виборов срібло. Паралельно він брав участь в обласних змаганнях, перемоги на яких дозволяли кваліфікуватися на чемпіонат України.

«Компанія завжди допомагала мені в підготовці до турнірів. Її засновники – Олександр та Галина Герега – вже давно вкладають багато власних коштів та зусиль у розвиток спорту в Україні. І нещодавня перемога наших важкоатлетів на Чемпіонаті Європи в Москві – це багато в чому їхня заслуга», – говорить Подуст.
Своє перше всеукраїнське золото (на турнірі найбільш авторитетної федерації з пауерліфтингу IPF) Віталій виграв у 2016-му, коли розпочав виступи у віковій категорії 40+. Але цей успіх він повторював і в наступні два роки, посівши перше місце в 2017-му і 2018-му.

Спортивні досягнення допомогли Подусту віднайти і своє професійне покликання. Будучи відкритою та комунікабельною людиною він завжди хотів більше працювати з людьми й допомагати їм у вирішенні проблем. Проте він значний час працював лише в охороні, тому довго сумнівався в своїх можливостях виконувати іншу роботу.

«Завдяки постійному покращенню результатів у пауерліфтингу та перемогам на змаганнях я усвідомив, що за бажання та наполегливої праці людина здатна досягти всього, чого забажає. Навіть якщо в твої сили мало хто вірить, результат залежить лише від тебе», - впевнений Віталій.
Тож набравшись рішучості, він попросив директора торговельного центру про переведення на посаду продавця. Керівник пішов на зустріч і не прогадав, оскільки Віталій стрімко став одним із кращих продавців ТЦ і згодом був призначений на посаду експерта з продажів.

Кар'єрне зростання, на переконання Подуста, також стало можливим завдяки пауерліфтингу, який допомагає почуватися краще як фізично, так і емоційно. «Спорт змінює людину. Після кожного тренування відчуваєш, що став трохи сильнішим, трохи кращим. Крім того, фізичні навантаження дозволяють перезавантажитися емоційно. Навіть дружина відзначає, що після тренувань я стаю значно лагіднішим та спокійнішим», - запевняє Віталій.

Сама ж дружина зізнається, що завжди підтримувала спортивний шлях чоловіка, проте останнім часом все більше відмовляє його від подальших професійних занять. В першу чергу через травми та біль, які переслідують професійних спортсменів. Найчастіше в пауерліфтингу травмують хребет, коліна, плечі, а також лікті та кисті рук. Багато подібних травм під час тренувань та змагань було й у Віталія.
Він згадує, як у 2019 році поїхав на міжнародний турнір в Одесі й вже на перших вправах пошкодив коліна. Багато хто б на його місці відступив та зійшов з дистанції. Проте Подуст продовжив виступ навіть через біль і в підсумку зайняв перше місце, випередивши досвідченного представника Фінляндії всього на 2,5 кг. За його словами, властивість продовжувати боротьбу, попри біль та обставини, дозволяє досягати мети не тільки в спорті. Тому ці якості він намагається прищеплювати й трьом своїм дітям.

«Тату, а давай ти будеш їхати на моєму самокаті, а я бігтиму поруч?», – запитує мене 10-річна донька. Я, звичайно ж, погоджуюся. Потім ми міняємося місцями і я біжу за нею, вдаючи, що не встигаю. Виділити час для сім'ї через постійні тренування та роботу не так вже й просто, але цей час – найцінніший у житті.
З одного боку, я хочу продовжувати займатися спортом якомога довше. З іншого, усвідомлюю, що спортивна кар'єра вже йде на спад. У моєму віці буде важко не тільки покращувати, але й утримувати нинішні результати. Але я зроблю для цього все, що зможу.

Сподіваюся, що сім'я мене підтримає: дружина, дві доньки та син приїдуть на наступний турнір і будуть за мене вболівати. Цього разу, йдучи до помосту, я буду спокійнішим. Усвідомлення того, що на мене дивиться маленька донька, додасть мені сил. Я візьму штангу і зроблю крок назад. А в коротку мить боротьби почую слова: «Тату, давай!». Гудок, два білих сигнали — спроба зарахована. І говорю вже не собі, а донечці: «Ти це зробила, ти це зробила, ми це зробили!».
Інші матеріали Спецпроєкту "Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули"