СПЕЦПРОЕКТ
за підтримки Епіцентру
Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули: Андрій Косенко
Менеджер із закупівель, який віднайшов у собі новий талант в 43 роки і робить надзвичайні фото української природи
Від щоденної метушні так хочеться перемкнутися на тишу. Ми з дружиною прокидаємося на світанку і я кажу: поїхали погуляємо біля озер. Приїздимо, а там ні душі. Тиша. І ми ходимо, говоримо, дихаємо. Можливо, це старече (сміється). Але довкола така краса, що хочеться її зловити
У цьому офісі ніколи не буває тихо. На сотнях клавіатур пальці вибивають чечітку, гуркоче принтер, дзвонять телефони. Домовитись, замовити, перевірити. Усі ці люди працюють, аби в Епіцентрі ви знайшли все. Андрій Косенко серед них.
Моє завдання – забезпечити торгові центри усім необхідним товаром. Я стежу за залишками, за поставками, спілкуюсь з постачальниками. Найголовніше, аби полиці були максимально заповнені товаром за мінімальною ціною для наших покупців.
Андрієві – 47. Він асистент керівника департаменту «Покрівля». О 8 ранку вже на роботі. Утім, якщо для більшості його колег день в цей час тільки починається, то Андрій вже годин 5 на ногах. Прокидається вдосвіта, аби на фотоапарат спіймати магію ранку.
Коли знімаєш світанок, то іноді встати треба о 3 ночі. Часу на розкачку немає. Поїсти ніколи, навіть води попити ніколи. Але для мене це не проблема. Виспатися ми ще встигнемо, а от піймати хороший кадр…
Фотографує Андрій менше 4 років. Усьому навчився сам. Жодних курсів чи майстер-класів. Із системної підготовки хіба що фотогурток у Домі піонерів у Боярці, куди ходив два місяці підлітком.

Тоді більше за саму фотографію захоплював процес. Червона кімната, знімки на прищіпках, миски із хімічними розчинами. Та наприкінці 80-х для хлопця із простої родини витрачати час на фотографування було не надто практично. Андрій пішов у спорт і на 30 років забув про дитяче хоббі.
Займався легкою атлетикою, футболом, дзюдо, саньда (це різновид ушу). В останньому дійшов до чемпіонату України. Але потім стало не до спорту. Розпал 90-х, а у Андрія – щойно народився первісток. Грошей немає, а від освіти газоелектрозварювальника у період краху промисловості користі нуль. Тож він іде у торгівлю.

Згадує - продавали усе. Цукор у мішках, вино у трилітрових банках, компот, меблі, будівельні матеріали. Згодом відкрив свою фірму, займався офісними перегородками. І наче справа пішла, але потім криза 2008-го, від якої бізнес Андрія так і не зміг оговтатись. Зрештою, друг запропонував йому спробувати себе у Новій Лінії.

На наступний день після співбесіди Андрій вийшов на роботу. Коли компанію придбав Епіцентр, чоловік продовжив працювати. Життя стабілізувалося. Та цього Андрієві було не досить.
Я не та людина, яка сидить і чекає біля моря погоди. Я сам поїду до цього моря і схоплю цю погоду. Хочеться прожити життя і зрозуміти, що ти щось бачив. А не просидів біля телевізора на дивані.
Разом із дружиною вони взялися їздити у короткі мандрівки. Рано-вранці або ввечері після роботи машиною діставалися озер неподалік рідної Боярки. Про фотографію тоді не йшлося, просто хотіли розбавити буденну рутину.
Це починалося як пригода. Спосіб спіймати свій «феншуй», розслабитися, подихати свіжим повітрям. Рибка хлюпається, пташки співають, сонце встає, а ти насолоджуєшся цим
Напарницею у цих пригодах дружина Світлана стала з радістю. Вони знайомі майже все життя, вчилися в одному класі, але стосунки зав'язалися, коли Андрій служив в армії. Повернувся, вони побралися, спочатку народився Женя, потім Катя. Зараз, коли діти вже виросли, у пари знову з'явився час на себе.
Нам один без одного не цікаво. Можливо, і тримається на цьому родина
Красу, яку бачили під час вранішніх вилазок, хотілося зберегти на пам'ять. Почали фотографувати. Спочатку на телефон, потім придбали перший фотоапарат. У розмовах з'явилися композиція, перспектива, діафрагма, витримка.

Весь вільний час Андрій читав, слухав і дивився відео про тонкощі фотографії. Свої роботи почав публікувати у соцмережах, потім на сайтах для фотографів, брав участь у конкурсах і перемагав. Та в гонитві за найкращим кадром він намагається не втратити головного – відчуття краси, єдності із природою та коханою людиною поруч.
Фотографія – це добре, але коли на власні очі бачиш красивий світанок, хмари, туман, дерева, птахи летять, човни гойдаються на воді, то відчуваєш себе частиною цього світу.
Нині майже кожні вихідні, а інколи і в будні Андрій ловить світанки та заходи сонця. Інколи усю ніч обробляє знімки. Спить по 4-5 годин. Але, каже, фотографія не тільки не вимотує, а навпаки, заряджає емоціями.

Тож після чергового фото-ранку, на роботу приходить бадьорий. Більше того, одні зі своїх найкращих фото Андрій зміг зробити завдяки роботі.
До пандемії Епіцентр часто заохочував найкращих співробітників поїздками за кордон на футбольні матчі. Так Андрій побував у Валенсії, Барселоні, Мадриді, Парижі, Амстердамі та інших містах. Згадує, як після гри у Валенсії усі повернулися в готель та, виснажені після довгого дня, попадали спати. Але не він. Андрій схопив фотоапарат та помчав знімати нічне місто.

Мене навіть копи ледь не забрали, бо я вибіг на міст, де не було пішохідної доріжки. Вискочив на бровку і фотографував. Аж тут – виїздить поліція, зупиняється, іспанською до мене говорять, а я ж ні бельмеса – руссо турісто, обліко моралє. Словом, вони мене ледь не загребли. Але знімки вийшли чудові.
До ідеальних знімків йому ще далеко, зізнається Андрій. Багато чому треба навчитись, хочеться опанувати не тільки пейзажне фото, а й портрет, макрозйомку. Придбати нову техніку, піти на курси. Але ж шлях важливіший за результат. Особливо, коли йдеш не сам.

У мене немає амбіції захопити світ. Я просто хочу витиснути максимум із тих днів, які і є – життя.
Інші матеріали Спецпроекту "Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули"