У цьому офісі ніколи не буває тихо. На сотнях клавіатур пальці вибивають чечітку, гуркоче принтер, дзвонять телефони. Домовитись, замовити, перевірити. Усі ці люди працюють, аби в Епіцентрі ви знайшли все. Андрій Косенко серед них.

Андрієві – 47. Він асистент керівника департаменту «Покрівля». О 8 ранку вже на роботі. Утім, якщо для більшості його колег день в цей час тільки починається, то Андрій вже годин 5 на ногах. Прокидається вдосвіта, аби на фотоапарат спіймати магію ранку.

Фотографує Андрій менше 4 років. Усьому навчився сам. Жодних курсів чи майстер-класів. Із системної підготовки хіба що фотогурток у Домі піонерів у Боярці, куди ходив два місяці підлітком.

Тоді більше за саму фотографію захоплював процес. Червона кімната, знімки на прищіпках, миски із хімічними розчинами. Та наприкінці 80-х для хлопця із простої родини витрачати час на фотографування було не надто практично. Андрій пішов у спорт і на 30 років забув про дитяче хоббі.

Займався легкою атлетикою, футболом, дзюдо, саньда (це різновид ушу). В останньому дійшов до чемпіонату України. Але потім стало не до спорту. Розпал 90-х, а у Андрія – щойно народився первісток. Грошей немає, а від освіти газоелектрозварювальника у період краху промисловості користі нуль. Тож він іде у торгівлю.

Згадує - продавали усе. Цукор у мішках, вино у трилітрових банках, компот, меблі, будівельні матеріали. Згодом відкрив свою фірму, займався офісними перегородками. І наче справа пішла, але потім криза 2008-го, від якої бізнес Андрія так і не зміг оговтатись. Зрештою, друг запропонував йому спробувати себе у Новій Лінії.

На наступний день після співбесіди Андрій вийшов на роботу. Коли компанію придбав Епіцентр, чоловік продовжив працювати. Життя стабілізувалося. Та цього Андрієві було не досить.

Разом із дружиною вони взялися їздити у короткі мандрівки. Рано-вранці або ввечері після роботи машиною діставалися озер неподалік рідної Боярки. Про фотографію тоді не йшлося, просто хотіли розбавити буденну рутину.

Напарницею у цих пригодах дружина Світлана стала з радістю. Вони знайомі майже все життя, вчилися в одному класі, але стосунки зав'язалися, коли Андрій служив в армії. Повернувся, вони побралися, спочатку народився Женя, потім Катя. Зараз, коли діти вже виросли, у пари знову з'явився час на себе.

Красу, яку бачили під час вранішніх вилазок, хотілося зберегти на пам'ять. Почали фотографувати. Спочатку на телефон, потім придбали перший фотоапарат. У розмовах з'явилися композиція, перспектива, діафрагма, витримка.

Весь вільний час Андрій читав, слухав і дивився відео про тонкощі фотографії. Свої роботи почав публікувати у соцмережах, потім на сайтах для фотографів, брав участь у конкурсах і перемагав. Та в гонитві за найкращим кадром він намагається не втратити головного – відчуття краси, єдності із природою та коханою людиною поруч.

Нині майже кожні вихідні, а інколи і в будні Андрій ловить світанки та заходи сонця. Інколи усю ніч обробляє знімки. Спить по 4-5 годин. Але, каже, фотографія не тільки не вимотує, а навпаки, заряджає емоціями.

Тож після чергового фото-ранку, на роботу приходить бадьорий. Більше того, одні зі своїх найкращих фото Андрій зміг зробити завдяки роботі.

До пандемії Епіцентр часто заохочував найкращих співробітників поїздками за кордон на футбольні матчі. Так Андрій побував у Валенсії, Барселоні, Мадриді, Парижі, Амстердамі та інших містах. Згадує, як після гри у Валенсії усі повернулися в готель та, виснажені після довгого дня, попадали спати. Але не він. Андрій схопив фотоапарат та помчав знімати нічне місто.

До ідеальних знімків йому ще далеко, зізнається Андрій. Багато чому треба навчитись, хочеться опанувати не тільки пейзажне фото, а й портрет, макрозйомку. Придбати нову техніку, піти на курси. Але ж шлях важливіший за результат. Особливо, коли йдеш не сам.

Інші матеріали Спецпроєкту "Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули"