СПЕЦПРОЄКТ
за підтримки Епіцентру
Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули: Андрій Котовенко
Продавець Епіцентру, який отримав важке поранення в АТО, був на межі смерті, переніс 22 операції та двічі відмовився від ампутації. Він не тільки вижив, але й став одним з найсильніших ветеранів війни у світі.
Ранок 30 січня 2016 року був ясним та морозним. На шахті «Бутівка», що неподалік Донецького аеропорту, стояла пронизлива тиша. Мовчали гармати і кулемети, снайпери не ставили засічки на прикладах своїх гвинтівок, а більшість солдатів додивлялися останні ранкові сни. Зараз вже ніхто не скаже, які саме.

Можливо, наймолодшим з них снилося, як вони повертаються додому, цілують дівчину та міцно обіймають маму. Ті, хто трохи старше, бачили своїх дітей та дружин, мріючи знову почути їхній дзвінкий сміх. А хтось, хто понад усе на світі бажав ще хоч раз потиснути міцну руку старого батька, вкотре передивлявся сон з його неголеним, але по-доброму усміхненим обличчям.

На жаль, ці сни виявляться віщими далеко не для всіх. Проте 33-річний Андрій Котовенко з позивним «Кіт» завжди був впевнений, що повернеться з війни до дружини та сина. Він ще не знає, що цей день закінчиться трагедією, яка у зведеннях штабу перетвориться на сухі цифри кількості померлих та поранених.
Один день на війні
Сонце вже було високо в той час, коли Андрій Котовенко разом із ще двома військовослужбовцями обережно просувався замінованою територією. Українські військові йшли у напрямку виявленої напередодні розвідувальної позиції проросійських бойовиків, яку зазвичай називають «секретом». Як правило, він використовується для спостереження за ворожими позиціями та коригування вогню. Тож задача українських військовослужбовців проста: зачистити «секрет» і позбавити ворожу артилерію можливості прицільно гатити по наших позиціях.

Попереду йшли «Кіт» та «Морячок», позаду забезпечував прикриття «Сивий». Військові вже пройшли декілька фугасів та мін, коли позаду стався потужний вибух. Ударною хвилею Андрія збило з ніг. Він спробував піднятися – марно. Світ навколо стискався та розширювався, у вухах шуміло внаслідок важкої контузії. Як в уповільненій зйомці «Кіт» дивився на безрезультатні намагання «Сивого» згребти до купи відірвані ноги «Морячка».

Трохи оговтавшись, Андрій зрозумів, що поранення не вдалося оминути і йому. Права нога була розірвана, кожної секунди він втрачав багато крові. В його голові промайнула коротка команда діяти, яка не раз рятувала життя на війні. Він самостійно наклав собі джгут і кинув аптечку «Сивому», який надавав першу допомогу «Морячку». Тепер, попри пронизливий біль, треба було йти за допомогою назад до українських позицій. Втім, дійти самостійно Андрію не вдалося.
На одному зі схилів він впав і більше не зміг піднятися. Ще кілька десятків метрів проповз на спині й відчув, що сил на подальший рух уже немає. Взнаки давалася велика крововтрата та січневий холод. Він лежав на ліктях і важко вдихав морозне повітря. Єдиним бажанням було заплющити очі й заснути. Але Андрій відігнав його зусиллям волі, розуміючи, що «виключитися» в такому стані на замерзлій землі – значить померти. «Навіть не думай «відключатися»! Ти повинен повернутися додому і виховати сина!», - «Кіт» подумки повторював це знову і знову. Аж поки «Сивий» не залишив померлого «Морячка» і не привів допомогу.

Майже шість років потому 38-річний ветеран АТО Андрій Котовенко зізнається, що маленький син не тільки врятував його від смерті поблизу шахти «Бутівка», але й кардинально змінив життя батька на мирній землі.
Один рік на війні
Ініціативний, рішучий, сміливий, ідейний, стресостійкий, здатний приймати командування в складних ситуаціях. В характеристиці від Міноборони колишній АТОвець з позивним «Кіт» виглядає ідеальним військовим.

Він не служив в армії, проте відразу після анексії Криму пішов у військкомат, щоб записатися добровольцем. На початку 2015-го вже брав участь у запеклих боях поблизу селища Піски і швидко зарекомендував себе в артилерії, ставши командиром окремого мінометного відділення.

Як згадує сам Андрій, на війні він завжди прагнув отримати якнайбільше інформації про ворога, щоб мати змогу протистояти йому максимально ефективно. «Часто після закінчення своєї «артилерійської» зміни замість відпочинку я йшов до позицій піхоти. Там я не тільки брав участь у боях, але й наносив на планшет вогневі точки супротивника, щоб «накривати» їх з міномета. І коли повертався до артилерійської служби, то «сепари» передавали, що в «укропів» з'явився якийсь високоефективний автоматичний гранатомет», - сміється Котовенко.
Згодом він пішов до розвідки. Був старшим групи, командиром відділення, командиром взводу. Андрій намагався встигнути всюди, і друзі часто казали, що він схильний до ризику. А «Кіт» жартома відповідав, що все через низький зріст. Мовляв, мені через ваші спини не видно нічого, тож маю бути попереду.

Попереду він йшов і 30 січня, коли поруч вибухнула міна. Того дня його військовий шлях закінчився. Проте найскладніші випробування тільки починалися.
Один день в госпіталі
- На, треба підписати, - каже хірург, передаючи Андрію аркуш паперу після чергової операції.

- Що це? – запитує Котовенко.

- Що-що, згода на ампутацію, - нервується лікар, - давай підписуй бігом!

- Я ж говорив, що нічого підписувати не буду, - Котовенко рішуче повертає аркуш з ручкою.

- Андрію, ти розумієш, що якщо ногу не ампутувати, то за день-два інфекція піде вглиб тіла і рятувати тебе буде вже пізно, помиратимеш в страшних муках? – голос хірурга пом'якшився, він майже вмовляє Андрія врятувати своє життя ціною кінцівки.

- Я все розумію, проте згоди на ампутацію не дам. Буду боротися до кінця.

- Ну добре, добре, якщо ти такий впертий, повернемося до цієї розмови за два дні, - хірург повернув суворість в голос, але забрав аркуш і вийшов з палати.
Поранення Андрія виявилося дуже важким. Хірурги вилучили з його ноги з дюжину металевих елементів міни. Внаслідок вибуху ногу розрізало майже навпіл, вирвало артерію і вену. Лікарі робили все від себе залежне, аби врятувати кінцівку. Але попереджали, що з такими пошкодженнями Котовенко не зможе повернутися до нормального життя. Двічі йому наполегливо рекомендували погодитися на ампутацію, проте він відмовлявся.

За рік з моменту поранення йому зробили 16 операцій, він провів десятки годин на хірургічному столі та сотні - за виснажливими медичними процедурами. Його температура рідко опускалася нижче 37-38 градусів, але він продовжував вірити в повноцінне одужання, попри прогнози лікарів. Лежачи в госпіталі, він часто уявляв, як біжить стадіоном.
Новий рік життя
Але відновлення просувалося занадто повільно. Після поранення пройшов майже рік, а покращення були мінімальні. У перервах між операціями та лікарнями Андрій шкутильгав на милицях, відчував постійний біль, мало рухався і набрав понад 10 кг зайвої ваги.

У перший день 2017 року він невдоволено дивився на своє зображення в дзеркалі й ставив собі непрості питання. Чи бачу я людину, яка може бути прикладом для мого сина? Чи бачу я людину, якою хочу бути сам? Чи здатна ця людину змінитися і стати краще? Найважливішою для нього стала відповідь на перше запитання, проте позитивною була відповідь лише на останнє.

Котовенко додає, що окрім сина надважливу роль у його відновленні зіграла дружина, яка завжди була поруч, підбадьорювала та підтримувала чоловіка в найскладніші моменти. «Дружина – мій найнадійніший тил. Мені дуже з нею пощастило. Вона гарна і любляча жінка, і при цьому дуже сильна. Ми разом пройшли всі випробування», - каже Андрій.
Наперекір болю Котовенко почав займатися спортом. Під час занять він клав поруч холодний рушник та градусник, щоб контролювати температуру тіла. Вона швидко зростала під час фізичних навантажень до 38-39 градусів, тому Андрій робив перерву, збивав температуру і знову займався. Проте вже за 2 місяці Котовенко був змушений знову лягти в госпіталь, де йому провели ще 4 операції. Під час однієї з них в Андрія стався анафілактичний шок і він знову опинився на межі смерті. І знову вижив.

Можливо, саме за жагу до життя доля винагородила його нагодою лікуватися в Німеччині. Там він переніс ще два хірургічні втручання. Вже за 10 днів після другої операції йому зняли шви та відвели до спортзалу, де вказали на бігову доріжку. В той день, на своєму першому біговому тренуванні після важкого поранення ноги, він пробіг відразу 5 км. В його очах стояли сльози. Чи то від жахливого болю під час бігу, чи то від радості, що він може бігти. На своїх ногах. На обох ногах.
Нескорений
25 жовтня 2021 року в польському місті Паб'яниці підходив до завершення чемпіонат світу з паверліфтингу. Колишній АТОвець з позивним «Кіт» Андрій Котовенко, якому лікарі двічі радили ампутувати ногу, стояв на п'єдесталі поруч з переможцем змагань. На цьому турнірі, в якому брали участь понад 500 спортсменів з 27 країн світу, він виборов бронзу в дисципліні жим лежачи. Раніше, у 2020 році, Андрій взяв срібло на Чемпіонаті Європи з паверліфтингу в Словаччині, а до цього – став чемпіоном України з жиму лежачі в софт-екіпіруванні та срібним призером в класичного жимі.
Всі ці змагання були не для спортсменів з інвалідністю чи ветеранів війни. Всупереч важкому пораненню Андрій зумів відновитися настільки, що перемагає і на звичайних турнірах. При тому, що до війни він ніколи не займався паверліфтингом.

Серйозно зайнятися спортом він вирішив лише у 2017-му, коли лежав у німецькому госпіталі. В інтернеті наткнувся на інформацію про Ігри нескорених - міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі, де беруть участь поранені військовослужбовці. Тепер одна з його мрій – підняти український прапор на цих змаганнях і ще раз довести собі, що неможливого не існує.
Ще в госпіталі він почав регулярно відвідувати спортзал, тренуватися по 3-4 години на день, бігати десятки кілометрів. Він продовжує робити це й зараз, хоча зізнається, що біль став його постійним супутником. «Лікарі кажуть, що питання, чи повернусь я на хірургічний стіл, не стоїть. Питання лише в тому, коли мені знову доведеться лягти на операцію. Проте скільки б часу в мене не було, я хочу використати його з максимальною користю», - говорить «Кіт».
Робота на всіх фронтах
З цим гаслом він і йде по життю, використовуючи кожну можливість розвиватися та ставати кращим щодня. Окрім спортивних тренувань та турнірів він закінчує навчання в університеті за спеціальністю юриста, активно вчить англійську, відвідує україно-норвезьку програму з ведення бізнесу та ще й працює.

«З роботою на перших порах була справжня біда. Після поранення я сильно шкутильгав, був зеленого кольору та ще й повернувся з війни. На жаль, дуже небагато роботодавців в Україні готові влаштовувати таких людей. На щастя, мене без зайвих питань взяли на роботу в Епіцентрі, де я працюю і зараз. Гнучкий графік та лояльність керівництва дозволяють встигати на тренування і турніри, навчатися та повністю відпрацьовувати всі робочі години, щоб отримувати гідну зарплатню. До того ж у великій компанії завжди є можливість для кар'єрного зростання, що дуже важливо для таких непосидючих людей, як я», - посміхається Андрій.
Він називає себе непосидючим, проте навряд це слово описує його максимально точно. За дві години розмови з ним стає зрозуміло, що ветеран АТО Андрій Котовенко з позивним «Кіт» - людина з невичерпним оптимізмом та енергією. Людина чесна та порядна. З хорошими амбіціями та з надзвичайною силою духу.

Він вже потрапив до національної команди Warrior Games і впевнений, що зможе пробитися в збірну Ігор Нескорених. Він хоче відкрити кав'ярню для дружини та вже займається проєктом створення в Україні змагань з паверліфтингу для ветеранів війни. Він мріє побудувати соціальний спортзал і познайомитися з Арнольдом Шварценеггером. Думаєте, це неможливо? А він вже збирає кошти для поїздки на турнір у США, який щорічно організовує Шварценеггер. Навряд хтось міг би подумати років 20 тому, що він стане губернатором штату Каліфорнія. Але такі вони, дивовижні люди.
Інші матеріали Спецпроєкту "Дивовижні люди, про яких ви ніколи не чули"