AFTERILOVAISK. "Італьянєц"
"Вбивають моменти радощів. Відчуття вини, що ти живий. Це страшне відчуття"
Андрій Савчук - боєць батальйону "Дніпро-1" пішов воювати, жодного разу не стикаючись із військовою службою. В квітні 2014 року він добровольцем приєднався до українських військових, що несли службу в зоні АТО, в травні його зачислили до лав батальйону "Дніпро-1". Брав участь у боях за Маріуполь та Іловайськ, 26 серпня був поранений під час мінометного обстрілу біля місцевої школи. Отримав численні ураження уламками мін. Лікарям вдалося стабілізувати стан Андрія та відправити його до шпиталю у Дніпро. Це була остання санітарна колона, котра змогла вийти із Іловайська до оточення російськими військами. У дніпровському шпиталі 31 серпня у Андрія відказали нирки. Лікарі констатували смерть. Андрієві було 36 років.


Чому чоловік проміняв Італію на Донбас, яким був у мирному житті та що лишив по смерті - в рамках проекту AFTERILOVAISK - розповіла його мама Галина Василівна Кузьменко. Проект присвячений військовим, котрі пройшли Іловайськ.


вАЖКОПоранений Андрій Савчук, позивиний Італьянець, на підлозі СПОРТЗАЛУ іловайської школи 26 СЕРПНЯ, 2014
Хату мами Андрія ми знаходимо легко — над парканом майоріє жовто-блакитний стяг. Решта будинків невеличкого Підгородного, передмістя Дніпра, таким рівнем патріотизму похизуватися не може.

- Ви, мабуть, до мене, - Галина Василівна зустрічає сумною посмішкою. На подвір'ї чутно дівчачі тоненькі голоси.
Мати андрія Галина василівна та доня надійка коло воріт дому
- Я завжди задаю собі питання: як я можу жити після такого? І найбільше вбиває не моя боротьба і прикрощі, а вбивають моменти радощів. Це таке відчуття вини, що ти живий. Це страшне відчуття. Коли на обличчі з'являється усмішка, коли вголос засмієшся, то одразу з глибин виринає тільки одна думка: «Як це може бути?». Радість від мене відійшла як така.

Після смерті молодшого Андрія, я старшому зразу сказала: «Прости мене, я абсолютно інша тепер». Я не з сентиментальних жінок, м'яких. Але стала ще жорсткішою. Відриваюся на ньому, вимагаю більшого. Іноді я дивуюся, що він - живий, а той не приходить.

На подвір'ї не по-сільському охайно і красиво.

- Я тільки в цьому році почала якось доглядати за подвір'ям, квіти насаджала, декілька грядок знову завела. До смерті Андрія у мене був прекрасний двір, надвірна піч, море квітів. Вогонь ввечері запалиш, люди приходять, спілкуються. Іноді хочеться просто до когось піти і посидіти. І говорити. Я, мабуть, рік не плакала. Порожнеча.
Надійка, 7-річна дочка Андрія, разом з подружкою виносять з хати наїдки - пригощають.

- Фрітатта, помідори з домашнім сиром, овочі. Їжте, хлопчики, ви ж з дороги, - промовляє жінка.
Галина Василівна багато років провела на заробітках в Італії. Спочатку поїхала сама, потім перетягнула туди ж своїх синів. Онучка Надійка (донька загиблого Андрія - ред.) народилася там. Потім в 2008 настала криза, зокрема і в Італії.
- Втрачали роботу, особливо іноземці. Ми домовилися з Андрієм, щоб він опанував якусь суміжну професію - треба ж заробляти на хліб, чим можеш. Кажу, йди на електрика. А він: "Ні, хочу навчитися пекти піццу". Любив куховарити, любив хліб пекти. Поїхав в Україну, дзвонить і питає: "Що мені робити, залишається три дні мого "пермессо" (посвідка на проживання та частково на роботу для іноземців в Італії - ред.), їхати мені в ту заграніцу чи ні?" А я і кажу: «Та будь вже з родиною, так краще, бо так сім'ї розпадаються». Може це була моя фатальна помилка, я не знаю. Так доля розпорядилася.

В 13-му році я вирішила, що досить з мене тої Італії. Я вже і нажилася там, і напрацювалася. Всі хлопці на місці. Але вирішила поїхати ще раз, допомогти сину піч поставити — піццу пекти. А це вже 2014 рік, коли вже почались оці запальні суміші. В душі я вже зрозуміла, що буде серйозний конфлікт.
Андрій приймав рішення (піти на фронт - ред.) самостійно. Подзвонив мені в травні, сказав, що йде служити в міліцію, що вступив до університету внутрішніх справ.

А я йому кажу:
- Сину, там якась пастка. Там без "кабана" ще ніхто не поступав.
- Нас багато там, мама, поступило. Ми в "Дніпро-1".
- Я дуже проти, я тааак тебе молю, таааак тебе молю, синок, не йди.
- Мамо, ти не оцінюєш, що відбувається. Я йду, щоб не прийшли до мене до двору.

Я ніяк не могла його зупинити, вже тоді було не до роботи. Зібралася додому.

Ми ще побачилися з ним, коли він приїхав з Маріуполя, 15-16 серпня був вдома.
А 17-го їх відправили знову на схід. Я дізналася, що він в Іловайську, 23-го числа. Андрій подзвонив останній раз, брату. Дуже просив: "Якщо щось, то моя дитина з вами".
Галина Василівна з сусідською дівчинкою та старший брат Андрія Олександр Благодарний з племінницею Надійкою
- Нас зібрали біля Дніпропетровської ОДА 26-го чи 27-го числа. Рідні з'їхалися, щоб просити міністра оборони допомогти хлопцям в Іловайську. Це навіть зрадою назвати не можна. Це якісь бісовський шабаш, який був зроблений з оцими дітьми, які пішли добровольцями. Пішли першими. Без досвіду, без навчання. Нікому не було шкода цих молодих хлопців. Де вони були - ті афганці, наша "Альфа", наші СБУшники? Де та міліція, яка знала, як з наганом хоч обходитися? Регулярні наші війська і генерали? Цих же кинули, наче м'ясо.

Я розумію, що не готові (
мається на увазі, що Україна не була готова до військових дій - ред). Але хіба коли не готові, проводяться паради? І показується техніка і бойова здатність? Не можу ніяк цього усвідомити.

Вся історія війни Андрія: 12 травня був зарахований, а 26-го серпня смертельно поранений в Іловайську. І таких багато.

- Він ніколи ніде не служив. Зараз мені кажуть: "А що вони там роблять, чого пішли туди?". А як же інакше, якщо ти чоловік? Настоящий мужчина? Таке рішення приймається моментально.

Я відповідаю тепер отак: "Зараз як свисину - і в мене є така влада над усіма військами. Вони знімуться і прийдуть до вас до хати, до вашої, не до чужої. А ви сидіть і ждіть. Ждіть, хто ще за ними прийде слідом. І більше нічого. І все стане на місце. Відразу. Чого вони пішли, що вони там роблять, хто їх заставляв...

Знаєте, я одних називаю бєсами, а інших бісенятами. Тому, що не може нормальна людина, в якої є відчуття самозбереження, відповідальності за країну, за сім'ю, за дитину, дружину, казати: «Для чого вони там?». Як це так? Хай отой спасе мою дружину, а я змотаюся куди-небудь на заробітки і приїду до дружини? А потім повертається як чоловік. Яка жінка може обіймати свого чоловіка, котрий втік і залишив її з дитиною в біді.

Люди добрі! Невже треба, щоб "Плине Кача" проплинула по кожному двору??
- Я коли принесла у штаб Національного захисту паспорт свого сина, питаю дівчат: "Чи ви не знаєте Савчука Андрія, що з ним? Він помер?

Вони кажуть: "Не знаємо, а позивний який?".

Я не знала тоді, що вони знають один одного за позивним, не за прізвищем чи ім'ям. Показала паспорт, а вони:"Це ж "Італьянєц"! Ми його відправили на землю! Він в лікарні, як це помер? Вони ніяк не могли повірити, що поранений, якого доставили в лікарню, може померти. Вважалося, коли в руках лікарів – вже нічого не може статися.

Зі мною почав говорити завідуючий лікарні, Дубина. Розповідає мені, а я питаю: «Що треба? Гроші, донори, що треба?». А він мені: "Треба мене послухати".

Я була впевнена, що я "включуся", і все буде добре.

Мені сказали: «Приготуйтеся». Я подумала, що щось відірване у нього, спотворене обличчя. Подумала про майбутнє, як він буде з цим тягарем жити. Як йому допомогти.

Думала тільки про майбутнє.

Найстрашніше усвідомлювати, що ти нічого не можеш зробити. І коли лікарі говорять, що всі ліки є, ви тільки моліться, це дуже страшно.

Коли я до Андрія попала, побачила, що ззовні він цілий-цілісінький. Був на "штучних легенях". Почала йому говорити: "Синок, мама прийшла, ти будеш жити! Навіть не думай про те, що ти помреш, ти будеш жити". Мені навіть здалося, що він усміхнувся.

Це було аж 29-го числа в другій половині дня. А поступив він 27-го. Раніше не могли мене знайти.
- Любив Андрій дівчат, і вони його любили. І вмів вже так зробити, що це не було дуже помітно», - так сказав на похоронах його лікар, який знав Андрія з дитинства. Андрій був настоящим мужчиною. Від нього залишилося троє діточок, всі від різних жінок.

Остання дочурка, Надійка, народилася в Італії. Як батько він був надзвичайний. Всі ночі були його. Жодна мама ніколи не переживала за те, що дитину лишають з Андрієм.

Я дивилась на нього із захопленням. У нього були широкі, надійні чоловічі руки, любив дітей і тішився цим. А Надія... Такого щему, сяйва я ще не бачила. Можливо, це доля готувала їх до розлучення. Бувало, візьме маленькими долоньками його обличчя і каже: «Папа, папа..»

- Невістка вдруге вийшла заміж, її чоловік добре ставиться до Надійки. Я кажу їй: «Називай то папа Ваня, то папа Андрюша». Я змиряюся, бо нічого не вдієш, і хлопець непоганий. Хай їм буде доля. Надійка дуже любить, як я розказую про дитинство тата, різні пригоди. Я купила їй таку кружечку, як у тата. Мені б хотілось зберегти в ній це відчуття любові.

З Ванею, "новим татом", мені хочеться поговорити: якщо він буде нагадувати про батька, то вона буде йому безмежно вдячна, коли все усвідомить. А для Надійки я записала спогади усіх хлопців (
військових - ред.), кого знайшла, хто був тоді поруч (під час виходу з Іловайська - ред.). Поки вони свіжі.
Галину Василівну після повернення з Італії запросили стати міським головою Підгородного. За її словами, більшість місцевих, попри близькість до фронту, байдужі до війни.

- Ще попереднього голову міськради я запитувала: "Чому не ховаєте загиблих (військових - ред.) на спеціальній алеї? Це ж, мабуть, не останні в нас". А він каже: "Рідні захотіли біля рідних". Я коли свого ховала, в мене не той стан був, щоб щось вимагати. Тепер вирішили відвести для них місце, щоб зробити алею, привести до порядку.
    Я всім батькам кажу: "Якби вони просто загинули в автокатастрофі, то - ваше горе. Але коли вони загинули воїнами — це наше нещастя. Ми повинні зробити так, щоб коли я прийшла до свого сина, я зайшла і до інших. І щоб люди бачили: ми не наволоч якась, а віддаємо шану.
    Проект AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня виповнюється три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

    В суспільстві існує запит на збереження правдивої інформації про ті події, оскільки досі немає результатів офіційного розслідування по Іловайську.

    Автор тексту, фото та відео Макс Левін.
    Made on
    Tilda