4 лютого, 2014
Катя Іванова — 19-річна невисока дівчина, з каштановим волоссям і карими очима. Рік тому вона залишила Київський інтернат №15 та переїхала жити до гуртожитку одного з київських училищ. Вона не знала, яка професія їй подобається, та яку подальшу освіту обрати. Їй не хотілося вчитися взагалі - Катя навіть не забрала свій випускний шкільний диплом. Тому працівники інтернату направили її вчитися на кухаря за власною ініціативою.
Катя чекає на свого нового наставника в гуртожитку. Сьогодні їхня перша зустріч. З попередньою наставницею Ольгою дівчина перестала спілкуватися через численні сутички. Ольга часто називала її "безвідповідальною дівчиною, яка не виправдовує її очікувань". Катя сподівається, що цього разу наставниця буде іншою. Вона вже прибрала в кімнаті та одягла джемпер в синю смужку і спортивні штани. У двері стукають.
Наставницю звати Марія Коханець. Їй 27 років. Вона - кухар. До Каті прийшла разом з координатором центру "Одна Надія", що допомагає наставнику й вихованцю познайомитися ближче і слідкує за їхньою дружбою надалі.
Марія каже, що "рада знайомству" і, мимоволі, з цікавістю оглядає маленьку кімнату Каті. Її ліжко старанно застелене покривалом, а над ним висять декілька фото та 4 величезні прапори: італійський, іспанський, німецький і австралійський.

- Це все мої хороші спогади про мандрівки в інші країни і про сім'ї, в яких я жила по кілька місяців. Під час мого останнього візиту за кордон мене навіть хотіли усиновити, але потім моя "німецька мама" дуже захворіла, - пояснює дівчина Марії.

Поруч з ліжком стоїть письмовий стіл. Поверхня його обклеєна стікерами з написами: "Духи тоже не бери. Не чашку, не лошку, не вилку мою. И мой чайник на чай не бери. Живи сама своей жизнью и покупай все сама для себя", "Даже не бери мою пасту зубную! Не гель, не расческу, не крема, и не испанскую штуку для тела, которая очень пахнет. (Одним словом, ничего вопще не берешь!)", "Я с тобой не общаюсь, чтоб ты знала. И не разговариваю!"

- Це все сусідка. Ми щодня сваримося, - каже Катя і пропонує піти на кухню випити чаю. Вона дістає з-під подушки на ліжку три шоколадки - завчасно заховала, щоб не поцупили.

За чашкою чаю Катя розповідає про себе новій наставниці:

- Я вчусь на кухаря. Але часто пропускаю пари. Не люблю готувати. Особливо відколи я маю проблеми з пальцем. Одного разу я впала, зламала палець, і він неправильно зрісся - тепер не можу його розігнути.

- Розумію. Чи є в тебе ще щось, що тебе найбільше турбує останнім часом?

- Так, у мене болять зуби. І я не знаю, що мені робити.

- Можу порадити тобі хорошого лікаря-дантиста.

Координатор пропонує Каті й Марії пограти у гру "запитання-відповіді", щоб дізнатися більше одна про одну. Катя витягає картку з питанням першою:

- Який в тебе улюблений колір?

- Я люблю червоний і рожевий, - відповідає Катя.

Наступна картка "Що ти не любиш?".

- Я не люблю хліб. Працівники інтернату змушували мене їсти хліб. Вони пхали мені його до рота, а я випльовувала.

Далі Катя говорить про те, що любить: тварин, особливо собак, гратися з дітьми.

- А що любиш ти? - запитує дівчина в наставниці.

- Я люблю, коли зі мною щирі й відкриті. Ще люблю правду. Люблю серйозність у всьому, - з усмішкою говорить Марія і додає: - Але ж хтось повинен бути серйозним. І це я.

- А мені важко говорити правду, - каже Катя. - Так само важко казати те, що відчуваю. Я майже не спілкуюся з іншими, бо боюся.

- То ти можеш писати мені листи, - пропонує наставниця.
Марія йде додому зі сльозами на очах. Ця зустріч глибоко вразила її. Вона взяла ручку і блокнот, щоб почати вести щоденник:
"Катя була дуже гостинна і добра, але дуже часто лаялася... Ще я зрозуміла, що у неї немає ні тарілки, ні ложки, ні виделки, ні чашки. Здогадуюся, що ми пили чай з посуду її сусідки. Вона сказала, що не готує і не харчується вдома. Їсть один раз в день, у коледжі. У інший час, зазвичай, купує собі чіпси, сухарики і п'є кока-колу...Тим не менше, я дякую Богові, що він звів мене з цією дівчиною. Я вже полюбила її".
Ввечері Катя SMS-кою запитує Марію, як вона доїхала додому, бажає їй "на добраніч". І додає: "Я люблю тебе".

Березень, 2014
Катя постійно телефонує Марії з будь-якої дрібниці. Вона може дзвонити по 10 разів на день, іноді просто щоб запитати, який фільм краще подивитися сьогодні ввечері. Наставниці важко пояснити дівчині, що це виходить за межі дозволеного. Часті дзвінки заважають Марії працювати.

Липень, 2014 року
Катя вже зібрала достатньо грошей для лікування зубів, як і порадила наставниця. Вона відкладала їх зі стипендії. В кишені в неї лежать 3800 гривень, і вона сподівається, що цього вистачить. Марія запрошує її в своє рідне місто Вараш, Рівненської області.
У Вараші на вокзалі її зустрічає велика Маріїна родина: 11 братів і сестер, які живуть в одному великому будинку. У перший же день Катя дивується:
– Ніхто тут не свариться і не матюкається.

Щоранку, не встаючи з ліжка, Катя чекає, коли хто-небудь принесе сніданок для неї. Але наставниця терпляче пояснює, що "кожен може приготувати собі їжу сам".
Катя слухає Марію і стає до плити готувати яєшню. Їжа щоразу підгорає, а посуд і підлогу вона миє незграбно. Але родичі Марії допомагають в усьому.
Наставниця іде з Катею на ринок. Тут вони обирають тарілки, виделки, ложки, ніж, каструлю і сковорідку. Дівчина купує все це за свої гроші. Марія має суворе правило: не давати Каті грошей. Це для того, щоб вона навчилася правильно розпоряджатися власними заощадженнями.
Наступного тижня Катя проходить медичне обстеження в клініці - має кепські справи зі здоров'ям. Вона вже розпочала лікування у травматолога, терапевта, невролога та масажиста. Їй призначили ліки для серця, шлунку та спини.

Серпень, 2014
8 серпня вони збираються до стоматолога в Рафалівку. Катя взяла з Києва свою медичну карту і рентген щелепи. Київський лікар, який оглядав зуби Каті, відмовився робити операцію і видаляти горизонтальний зуб через великі ризики. Так само не ризикнули і двоє інших лікарів з Києва.
Перед поїздкою Катя і Марія сидять за столом на кухні. Вони тримаються за руки та читають молитву. Потім снідають.
- Я хочу, щоб ти прочитала мого листа. Це дуже важливо.

У стоматологічній клініці лікар Анатолій Ошурко вирішує зробити операцію для Каті безкоштовно. Адже її 3800 гривень не вистачить на лікування такого складного випадку, що коштує більше 20 тисяч. "Нам Бог допомагає", - каже Марія.

8 серпня, 2014
Катя Іванова лежить у кріслі стоматолога-хірурга. Вона щаслива і знервована водночас. Вона знає: буде боляче, до того ж під час операції щось може піти не так. Проте тепер вона не одна. Поруч стоїть її наставниця Марія.
- Будь-ласка, не йди, - просить дівчина.
- Я з тобою. Все буде гаразд.
Лікар вже підготував всі необхідні інструменти для операції. Дівчині потрібно видалити зуб, що лежить горизонтально, щоб замінити зрештою 80% інших. Під час цієї операції важливо не зачепити центральний нерв, що може викривити її обличчя на все життя.
- Ви впевнені, що хочете залишитися? – запитує наставницю Марію стоматолог.
- Так.
- Тримайте її голову міцно.

Операція триває 40 хвилин. Катя дуже повільно й обережно торкається пальцями свого обличчя. Вона дивиться на Марію і бачить її усмішку. Тепер Катя точно знає, що з її обличчям все гаразд.
Щасливі, вони фотографуються одразу після виходу з хірургічного кабінету.
У дівчини попереду купа операцій та загоєння ран. Катя не може запам'ятати назви ліків, плутає їх, невчасно їх приймає. Наступні місяці Марія допомагає Каті продовжувати лікування.

19 жовтня, 2015
Медсестра знімає пов'язку з вказівного пальця правої руки Каті. Обережно і повільно вона розгинає його. Перелом основної фаланги не дозволяв розігнути палець протягом останніх 2 років. На операцію Катя витрачає зекономлені 3800 гривень - так порадила Марія.

Листопад, 2015
Сьогодні Марія вирішила дати Каті ключі від квартири. Прийшла до Каті в гуртожиток, щоб разом приготувати борщ. Відколи дівчина купила новий посуд, вони часто зустрічаються, щоб приготувати разом щось смачне. Катя продовжує наполягати на тому, що не хоче бути шеф-кухарем, але із задоволенням готує разом з наставницею.
- У тебе є талант і його потрібно розвивати, - каже Марія. - Крім того, ти повинна нормально харчуватися. Це потрібно для твого здоров'я, не лінуйся.

Жовтень 2016
Каті вже 21 рік, але її дружба з Марією продовжується.
Дівчина одягає нову рожеву сукню і чекає на наставницю в гуртожитку. Вона приготувала улюблений борщ та купила сир для сирників. Тепер вона дуже любить готувати.
Коли Марія приходить, Катя ділиться враженнями про свою спонтанну поїздку до Львова і його дивовижну архітектуру. А ще вона каже, що збирається йти на індивідуальні уроки української та іспанської мов. До того ж, вчора вона почала грати на піаніно:

- Я подивилась відео-урок в інтернеті. Моя сусідка сказала, що не проти, якщо я трохи поклацаю на ньому. Послухай. Тобі подобається?

Листопад, 2016
Марія вперше запрошує Катю до себе на роботу. Вона працює кухарем в Міністерстві закордонних справ України. Катя в захваті від стукоту ножів, виделок, каструль. Допомагає невпевнено, але старанно.

- Тепер ти розумієш, чому я не встигаю відповідати на твої постійні дзвінки?
- Так, - каже Катя.

- Тобі подобається тут?

- Звичайно! Але я боюся зробити щось неправильно.

- Годі сумніватися в своїх здібностях. Всі мої колеги хвалять тебе. Колись ти закінчиш технікум і ми працюватимемо разом.

Грудень, 2015
Настя Зеленська – 15-річна дівчина з блакитними очима й довгим світло-русявим волоссям. Її тато відмовився від батьківства, тому Настя має статус соціальної сироти. Мама в дівчини теж є, проте вони не спілкуються. Насті було 2 роки, коли тато позбавив її маму материнських прав через суд. Залившись сиротою, молода дівчина змушена була переїхати до Центру соціальної реабілітації для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Змалечку вона звикла бути самостійною. Настя думає, що тато покинув її через те, що вона була «проблемною дитиною». Вона часто згадує їх останній конфлікт вдома. Прийомна мама «змушувала» її готувати і мити тарілки після обіду «тут і зараз». Настя не хотіла робити все «так швидко» і протестувала радикально: вибила вікно і почала битися зі своєю мачухою, а потім і з татом.

Лютий, 2016
Настя починає жити в київському Центрі соціально-психологічної реабілітації. Їй важко звикнути до життя в дитбудинку. Все здається незвичним, неприємним. Вона почувається самотньою. Працівники центру пропонують їй обрати наставника.

Квітень, 2016
Настя знайомиться з наставницею Оксаною Бойденковою, 42-річною жінкою з коротким рудим волоссям. Вона усміхається Насті: з першого погляду відчуває, що "це її людина". Дівчина чимось нагадує їй її саму. Довге-предовге світло-русяве волосся, "розумні очі" – Настя одягнена в джинси та картату сорочку. Оксані здається, що вона "трохи розбещена", але водночас дуже цікава у спілкуванні.

В процесі гри "Запитання-відповідь" наставниця дізнається, що Настя знає декілька іноземних мов, працює фрілансером-редактором.

- Чого б ти найбільше всього хотіла, Настю? – запитує наставниця.
- Допоможи мені вийти з дитбудинку. І давай дружити. Мені потрібен дорослий друг.

Після 15-хвилинної зустрічі вони обмінюються номерами телефонів. Цього ж вечора Настя телефонує Оксані з іншого мобільного:

- Хтось щойно вкрав мій телефон. Мені тут так некомфортно. Ніби я серед "кримінальних дітей".

Травень, 2016
Вони вже тричі намагалися піти в кіно, але щоразу Настя спізнювалась на годину. Оксана втретє змушена викидати квитки.

Червень, 2016
Наставниця дуже прискіпливо обирає для Насті найкращий літній табір у Решетилівці. Але перед від'їздом Настя вирішує не їхати "бо треба рано вставати".

Бабуся Насті оформлює на себе опіку. Тепер дівчина живе у неї. Але зжитися з бабусею, яку вона ледве пам'ятає, дівчині важко. Настя часто приїжджає в гості до наставниці Оксани й залишається у неї на вихідні. Бабусі це не подобається.
За весь час їхньої дружби, Оксана помітила, що Настя часто бреше, запізнюється, занадто проявляє свою незалежність. Однак наставниця розуміє "непросту підліткову поведінку".

Серпень, 2016
Бабуся Насті потрапляє до лікарні. В неї не вистачає грошей на лікування серця. Настя телефонує Оксані й розповідає про проблему, проте грошей не просить. Наставниця купує всі необхідні медикаменти, щоб допомогти родині.

Листопад, 2016
Дівчина обрізає своє довге волосся та фарбує його у фіолетовий на знак протесту проти домашнього арешту: бабуся Насті зателефонувала в поліцію і поскаржилася на те, що її онучки немає вдома другий тиждень.
- Де тебе носило весь цей час?
- Я була у подруги, ба. Ти постійно тиснеш на мене. А я звикла сама приймати рішення. Тому я захотіла трохи пожити в подруги.

Червень, 2016
Коля – 9-річний хлопчик з блакитними очима та русявим волоссям. Він живе в Центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей-сиріт у Києві. Свого тата він не знає, а маму позбавили батьківських прав, бо була наркозалежною, часто била і не годувала сина. Але Коля пам'ятає бабусю. Він дуже любить її і часто розповідає вихованцям інтернату, як вони ходили в зоопарк. Бабуся вже двічі оформлювала опіку на себе, але знову віддала Колю до інтернату.
Місяць тому хлопчик почув від дітей, що дехто має друзів-наставників, які приходять до них, допомагають з навчанням, запрошують погуляти поза стінами інтернату. Коля сказав директорові Центру, що теж хоче мати дорослого друга.

Липень, 2016
Коля сидить у дитячій ігровій кімнаті. Подалі від всіх, він наодинці грається конструктором. До нього підходить координатор Андрій та Ольга - його наставниця. В неї коротке світле волосся і блакитні очі.

- Пам'ятаєш, ти казав мені про те, що тобі потрібна наставниця-жінка? – запитує координатор.

- Так.

- Ось, знайомся. Я привів тобі наставницю Олю.

Оля запитує, що цікавить Колю, що він любить, що б хотів побачити, куди піти.

- Я люблю електронні ігри. Моя улюблена – "World of tanks".

Коля розповідає про гру. І про те, що в нього був дім та улюблений собака.
Їхня зустріч триває хвилин 15. Ольга дає хлопчикові свій номер телефону. Наступного дня він телефонує і запитує: "Коли ти до мене приїдеш?"

Щовихідних Ольга забирає Колю. Щоразу вона витрачає майже 2 години на оформлення документів. Щоб отримати дозвіл, їй треба написати, куди і навіщо вона забирає з собою хлопчика: "Прошу дати дозвіл піти з дитиною в парк на прогулянку", "до стоматолога", "в цирк", "в дитячий розважальний комплекс "Місто професій".

Вони бувають у Ольги на роботі - в арт-готелі "Баккара", де вона працює директором. Але частіше - у наставниці вдома. Коля вже познайомився з її чоловіком Вадимом. Вони разом дивляться мультики.
Коля дуже мало їсть, овочів навіть не торкається. Він звик їсти картоплю, булочки та цукерки. Ользі та Вадиму важко привчити хлопця до здорового харчування.

Коля не любить проявляти свої емоції. Він соромиться, коли Оля його обіймає. Соромиться говорити "Добрий ранок", "На добраніч". Коли хлопчик повертається до інтернату, то телефонує наставниці. В кінці розмови чекає на слова: "Я сумую за тобою. І люблю".
- А ти сумуєш за мною, Колю? - запитує Ольга.
У відповідь вона чує лише тишу.

Серпень, 2016
Ольга і Вадим беруть Колю з собою у відпустку на море. Але спогади про те, як його ображала мама, навіть тут не відпускають. Він розповідає Олі про той день, коли мама його сильно побила через те, що він не зміг знайти пенал. Вона розбила йому брову. Рану наступного дня помітила вчителька у школі й змусила Коліну маму відвести його в лікарню.
- Але я вже простив маму. Я вже на неї не ображаюсь, - переконує себе Коля.
Наставниця заспокоює хлопця:
- Так буває. Але є й інше життя. Ми тобі допоможемо.
Вона дарує хлопчикові ланцюжок з армійським кулоном. На ньому напис "ми поруч" та номери телефонів Ольги та її чоловіка Вадима.
У кінці відпустки Коля повертає їм цей кулон:
- Будь ласка, заберіть собі. Я хочу, щоб він був з вами і нагадував про мене. Я пам'ятаю своїх маму і бабусю, але вони вже забули про мене.

24 вересня, 2016
Ольга з Колею приїжджають до друзів на святкування Дня народження на природі. Коля просить планшет і годину грається на ньому.
- Давай краще пограємо м'ячем, - пропонує наставниця.
Хлопчик не хоче. Ольга забирає планшет. Коля розлючений. Він б'є кулаком об березу, доки не розбиває його до крові. Ольга намагається обійняти хлопця, коли той тремтить від люті, та заспокоїти його вдається не одразу.

Грудень, 2016
Коля відмовляється писати листа Діду Морозу, бо не вірить у нього.
- Я знаю, що подарунки купите ви.
- Ну, знаєш, Колю, ми з Вадимом писатимемо листа Діду Морозу. Бо хто б це не був, я просто люблю дарувати і отримувати подарунки. Так і здійснюються наші бажання, - пояснює Ольга.
Вони разом йдуть до магазину з дитячими іграшками. Ольга просить хлопця подумати, яка іграшка йому подобається найбільше. Вдома хлопець пише листа Діду Морозу і просить іграшкову червону Ferrari.
19 грудня хлопець зазирає під подушку і знаходить там іграшку Angry birds та величезні цукерки-льодяники. Під час святкового обіду Коля відмовляється їсти все, окрім картоплі. Ольга просить:
- Колю, ми покладемо тобі зовсім трохи – стільки, скільки з'їси. Але спробуй салати та те, чого ти ще не їв. Там є вітаміни, це корисно. Не можна їсти лише цукерки.
- То навіщо ж ви мені даруєте ці цукерки, якщо вони погані для здоров'я? – відповідає хлопчик серйозно і жбурляє подаровані льодяники у смітник. Наставниця його заспокоює.

31 грудня. Коля на святкуванні Нового року в колі друзів Ольги і Вадима. Діти біжать розпаковувати подарунки. Коля знімає яскраву обгортку і бачить червону Ferarri.
- Дякую, – хлопець обіймає наставницю.
- От бачиш, як приємно отримувати подарунки.

Січень, 2017
Бабуся Колі частіше навідує його в Центрі реабілітації та хоче знову оформити над ним опіку. Ольга та Вадим також думають усиновити Колю. На запитання наставниці "З ким би ти хотів жити: з бабусею чи зі мною і Вадимом?", Коля відповідає, що з бабусею.

Цього місяця наставниця бере Колю з собою у відпустку в Карпати на 10 днів. Вони катаються на лижах і санках. Ввечері разом читають книжки. Коля дуже погано читає і через це відстає у школі.
Перед сном наставниця запитує:
- Пам'ятаєш, що написано на нашому великому плакаті?
- Так. "Завжди цілуй мене на ніч".
- То не забудь поцілувати мене.
Коля з усмішкою підбігає до Олі, цілує та говорить: "Я люблю тебе".

Лютий, 2017
Коля знову в дитячому будинку. Він одягає синю сорочку і джинси. Він хоче виглядати гарно щодня, бо чекає на Олю. Нарешті приходить його наставниця.
- Я завжди чекаю на тебе. Але коли ти приходиш, не можу не злитися на тебе. Бо я так довго тебе чекав! – каже хлопчик і міцно обіймає Олю.