AFTERILOVAISK. "Ред"
"Для нас це було великою несподіванкою, хоча...
Він не міг це обійти стороною".
Фото: Маркіян Лисейко

Харченко Євген, позивний "Ред", батальйон "Донбас"

Мати (Харченко Наталя Олексіївна) : Мій син - Харченко Євген Борисович, позивний "Ред" - народився 1 лютого 1987 року, загинув 29 серпня 2014 року.

Я питала у нього, що таке «ред», тому, що я не знаю англійської. Чому "Ред"? Він відповів: «Тому, що коротко». Потім я дізналась, що це - червоний. Загалом він любив червоний колір. У нього був такий імідж: голубі рвані джинси, батистова біла сорочка і червоні мокасини.

Одне я знаю: йдучи на війну, він не збирався гинути. Для нас це (участь у бойових діях - ред.) було великою несподіванкою, хоча... Він не міг це обійти стороною. Був дуже активний, правильний для цього життя, дуже правильний. Його ім'я, Євгеній, перекладається, як Благородний. Це відповідає йому. Я вже думала: напевне, це я дала йому таку коротку долю, і дуже багато мамів над цим задумуються. Чому в дітей так складається? Десь щось відкладається? Десь щось передається.

Та чоловік сказав: «Ти його не взуєш в кімнатні тапочки, не прикуєш до батареї». Хоча я хотіла це зробити. Чесно кажу. У 2014-му.

Він легкий був у спілкуванні, вільний дуже в житті, як «кішка, яка гуляє сама по собі». В нашому районі він був дуже авторитетним хлопчиком. Нехай не краще за всіх вчився, але навколо нього завжди була команда. Команда, котра підвела. В момент, коли це сталося, всі прийшли і спитали: «А чому ви туди його пустили?».

Коли стоїть гроб, прийшли люди, дивляться на мене і питають: «А чому ви, тьотя Наташа, туди його відпустили?». А я кажу: «Ви, знаючи Женю, задаєте мені такі питання?Я його туди пустила, щоб ви тут стояли».

Він завжди був попереду. Борець за справедливість. І це було не завжди вигідно нам, і не завжди нам це подобалось. Ми хотіли, щоб він був спокійний, стабільний.

Батько (Харченко Борис Миколайович): Він дуже не любив насилля над меншою силою, коли давлять, дуже не любив. Він не любив несправедливість. Взагалі, був таким чоловіком, котрий народився раніше свого часу.

Він як туди йде, повинен знати, що ми з ним, його надійний тил. Ми не прийняли його рішення для себе, в душі, ми його просто підтримали. Ми прийняли його позицію, як батьки.
"Ред", Попасна, 1 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Мати: Він дорослий був, поведінкою дуже дорослий. Дуже спішив. Коли поступив в академію, то сказав: «Я поступлю, тому що тобі це, напевно, подобається, але мені це не подобається». Якраз вчився, коли сталась ця біда (війна - ред.), він взяв книги з топографії і військовій справи, нарив свій берет і сказав: «Я йду». Це було у 2014 році.

Брат (Андрій Харченко): Це був травень, коли ти йому подзвонила.

Батько: Він і комісію пройшов. Все сам робив, ну а потім поставив нас перед фактом.

Мати: Він прийшов з роботи. Ми дивились телевізор - про Крим. А він так став перед телевізором і каже: «А чого це так!?». І ось в мене таке відчуття, щось хлопнуло всередині. Потім племінник якось підказку дав: «А ви знаєте, що Женя там десь пробує?». Я кажу (другові "Реда" - ред.): «Антон, ми повинні якось його вмовити, пояснити». Але він все одно своє зробив. Він ходив в воєнкомат наш, Дарницький, не один раз, з Віталіком, другом його. Вони - однорічки, Віталік на день старший. І Женя пішов, а за пару тижнів повістка прийшла йому. Якщо б він дочекався повістки…

Віталік дочекався і пішов за повісткою. Відслужив і зараз служить. А Женя не дочекався цієї повістки, побіг добровольцем в батальйон «Донбас».

Прийшов, я у дворі вішала білизну. Заскочив, у нього завжди така летюча походка була. Я так дивлюсь і питаю: «Чому так рано з роботи?». Він: «Світло виключили. Сядь, поговорити треба». Мені вже все стало зрозуміло. Я кажу: «Не треба». І починаю плакати. Він каже: «Ви мене не розумієте. І не плачте, не вмовляйте. Це моє рішення.. Я піду прогуляюсь. Зустрінемось з друзями». А зустрівся тільки з одним, з Ярославом. Він для себе прийняв рішення, що йде туди (на війну - ред.) і, напевно, розумів відповідальність, яка лягає, і можливі наслідки. Вирішив з друзями ніби попрощатись, пива попити, але приїхав тільки один друг Ярослав, котрий до сих пір до нас приходит. А інші... "Чому ви його туди відпустили?"... Ну, відпустили.

Він як туди йде, повинен знати, що ми з ним, його надійний тил. Ми не прийняли його рішення для себе, в душі, ми його просто підтримали. Ми прийняли його позицію, як батьки. Коли він був в Петрівцях, я молитву вишивала червоними нитками і вшивала йому в штани і казала: «Ти все можеш втратити, але штани ти ж не загубиш, в штанах ти залишишся". Але не був він тоді, напевно, в моїх штанах.

Він ще Антону (друг - ред.) говорив: «Мені так везе тут, так везе. От стільки бід з хлопцями. Я відчуваю вашу турботу, захист, що ви молитесь». Я кажу: «Антон, скажи йому, нехай прикусить язика, не треба такі речі говорити». Якщо б не було того "коридору", він був би живий, розумієте?!


м.Попасна, 4 серпня 2014 року. "Ред" (крайній праворуч).
Після Іловайська в живих залишився тільки розвідник "Макс" (другий зліва). Фото: Макс Левін
Батько: Звичайно, був би живий, тим паче що він підготовлений боєць. Я був на 100 відсотків впевнений, що він вийде з будь-яких ситуацій... Якби не цей "зелений коридор"... Вони всі, вся їхня група, були професіоналами, всі. Вони прекрасно знали, як вести бій, як тримати оборону.

Мати: "Сємьорка" (боєць с позивним "Сємьорка" - ред.), наш сусід, не знав, що Женя з Бортнич. Потім, як з полону вийшов, зайшов до нас: «Судячи з його поведінці, як Ред себе вів, я зрозумів, що він мене опікав, він знав...» А в Сємьорки син.

Ми перший час, півтора роки, взагалі не спілкувались ні з ким. Нас боялись. І зараз, напевно, бояться підійти, не знають, як нам допомогти. Деякі питають: «Як ви це пережили?» А хто сказав, що ми це пережили? Чи можна таке пережити? Я розумію, що вони нас не хочуть образити, але люди різні є.

Батько: Тоді коли виставка була, з 24-го канала до нас підходить журналістка і питає:«Ви щасливі, що вулицю назвали?» (на честь "Реда" — ред.). Я на них подивився: «Нууу даа... щастя».

Мати: У нас сусідка є, Женіна вчителька історії. Зустрічає мене якось: «У вас памятник – бамбєзний!». Я кажу: «Свєт, поміняємося?». Чи так ще кажуть: «У вас такі ворота! Так красиво, так яскраво!». А я їм: «Що вам заважає пофарбувати ворота?». А чому ми пофарбували ці ворота, ви знаєте?

Це було 24 серпня, я знала, що Женя повинен іти на ротацію, він подзвонив, був в Іловайську. Він в одинь день усім не дзвонив. То брату подзвонив, то одному, то іншому, то мені, чоловіку. Я знала, що він в Іловайську, але ми не розуміли, що це настільки серйозно. Не розуміли.


Іловайськ, перший поверх школи, відпочинок. 27 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Батько: Він заспокоював. Я знав це. Я зібрав сумку їхати туди. У нас же Паша (позивний "Банні", загинув під час виходу "зеленим" коридором — ред.) жив тиждень після поранення, я з ним здружився. Від нього можна було інформацію отримати. І значить дзвоню Жені. Женя: «Все в порядку!». Дзвоню Павлу. Павло так само каже. Домовились. Я кажу їм: «Хлопці, я їду, у вас там діла не важні». А вони: «Все у нас нормально». А Павло каже: «А чо ви будете їхати? Ми вже на Київ їхатимемо, роз'їдемось з вами. Не їдьте, тому що ми роз'їдемось». І сумка зібрана, і я сиджу, і вони мене вмовляють. Потом я Жені дзвоню: «Так, Женя, я щас їду». А він: «Батьку, ми їдем додому. Ти знаєш що, покрась ворота, щоб я приїхав, ворота були покрашені». Ну я, звісно, лишився. Я знав, що якщо я поїду, то він буде нервувати. А вже в такій ситуації не можна нервувати, потрібно правильно і зважено приймати рішення.

Мати: Ну, везли Женю (тіло "Реда" — ред.) з Дніпра, а ми фарбували ворота. Він приїхав і бачив, що ворота уже пофарбовані. Це було 20 вересня, 21-го хоронили його.
Біля будинку Харченків. Червень 2017, м.Бортничі. Фото Маркіян Лисейко
Він сидить, навіть голову не повернув. Напевно, відчував. Каже: «Мама, не плач! Я повернусь».
Батько: Коли йшов бій, говорять, Женя встав в повний зріст і стріляв з гранатомета. Пожежна машина (вони виїжджали на пожежній машині по "зеленому коридору") їхала по полю, уявляєте, як трясло. Не може людина на ходу стояти на бочці і стріляти з гранатомета. А от він зміг.

Мати: Він зранку встав, рюкзак легенький, зубну щітку, пасту і пішов. Я кажу: «Що це було? Він що дійсно пішов?» Коли був в Петрівцях, кажу: «А чого це наша дитина там? У нього що, нікого нема?» Давайте одягати, взувати. Це наша дитина. Хоч каменем падай на ноги, прикуй його до батареї. Що я можу зробити? Ми прийняли його позицію...

Батько: Орла не можна закрити, він або взлітає або…

Мати: Андрій (брат - ред.) якось каже мені: «Поїхали до Жені». Ми приїхали, якась суєта, Женя вискочив, туди-сюди, потім сів в машину і так, не повертаючи голови: «Мама, сьогодні відправка». Це було 11 червня, і вони поїхали в цей день. І я починаю, як собачка скулити і на задньому сидінні з'їжджати, а він сидить, навіть голову не повернув, напевно відчував, каже: «Мама, не плач! Я повернусь».
Батько: Він прийняв рішення, коли стався Крим (мається на увазі анексія - ред.). Він казав: «Донбас - то єрунда, треба Крим звільняти». Я кажу: «Женя, так я піду, я ж служив, все в порядку». Він говорить: «Нє, я піду, потім прийду, а ти підеш, поміняємся». Ось так. Заміни не вийшло.

Допомога держави нам не треба. Тут треба, щоб допомога була війну закінчувати. Я вам покажу офіційні документи, що нам дали в Нацгвардії. Я усім показую, не хотів їхати за нагородою.

Мати: Колона рухалась в бік Донецька і попала під мінометний обстріл. А "Восьмий" (боєць з позивним "Восьмий - ред.) взагалі офіційно загинув місяць назад в липні.

Батько: Написано, що загинув, як їхав в машині в бік Донецька. Невідомі люди обстріляли. Невідомі! (Колона була обстріляна російськими військами - ред.). Свідків загибелі немає, все. Це офіційний документ, він з печатками. Все інше - то казки, можна говорити про що завгодно, оце, що ви збираєте - це не офіційно. А ось це офіційно, там 8 підполковників, полковників підписалися. Я оце всім показую, як влада відноситься до цієї трагедії…
Куточок Жені вдома у родини Харченко, червень 2017 року. Фото Маркіян Лисейко
Мати: Женя якось подзвонив і каже: «Там в госпіталі на Лук'янівці лежить Банні, друг мій». «…Мама, тільки не прикалуйся, він ображається, він не Баня, а "Банні"». Я ще тоді не розуміла, хто це такі "Банні". Потім Антон привіз "Банні". Стоїть два метра росту, в пластмасових шльопанцях, в шортах, футболці. Я підходжу і питаю: «Як тебе зовуть?». Він: «Банні». Я кажу: «Я не розумію цього». Він: «Батько і мати Павлом нарекли».

Він увесь час спав наверху у Женіній кімнаті: там прохолодно, інтернет ловить. З Пашою можна було говорити, як з телевізором. Важко що-небудь видавити. Я у нього питалась: «Мама знає?». «Знає». « Що знає? Що ти в мене, мама знає?». А то б я знала, що дитина після поранення знаходиться в чужій сім'ї, прибігла б, забрала.

Батько: Та розвідник. Хтось їхав з Житомира з відпустки (на Донбас - ред.). І він різко підірвався: «Їдемо». Так шви на ньому залишились.
Вони б вийшли тоді по-любому. Могли виходити малими групами, так і виходять з оточення.
мама, Харченко Наталія. Бортничі, червень 2017р. Фото: Маркіян Лисейко
Мати: 27 серпня ми були під адміністрацією Президента, ввечері під Міноборони. Як туди прорвалися, я зрозуміла, що їм ніхто допомагати не буде. Женя з Пашиного телефона смску прислав: «Все добре». А ввечері вже в 17:30, ми вдома були, він подзвонив. Там щось дуже шуміло, свистіло, він казав: «Мам, мам…». Антон просив його вийти: «Ти ж розвідник, виходь!» Він відповів, що не кине нікого: «Я потім жити з цим не зможу». Могли б вночі дати їм вихід, маленькими групами, могли би дати, правда?...

Батько: …Вийшли, вони б вийшли тоді по-любому. Могли виходити малими групами, так і виходять з оточення.

Мати: Мені Саша, "Дєд", розказував про Женю. Епізод такий, не знаю, де це було, напевно, в Іловайську. "Ред" прийшов з розвідки, приніс п'ять пиріжків в жменці. А ми йому кажем: «Шо це ти приніс?». Він каже: «Бабулічка дала». Ми: «А чого так мало?». Він: «В неї більше борошна нема». Він тоді пішов, по всіх рюкзаках зібрав у хлопців все, що було їстівне, склав і поніс їй. Каже: «Це наші люди, це ж наші люди..»
Могила "Реда", Бортничі, червень 2017 року. Фото: Макс Левін
AFTERILOVAISK - є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнюється три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту



Made on
Tilda