AFTERILOVAISK
"Гріша-Правосєк"
"А як було не воювати, коли москалі приїхали до мене додому?"
Фото: Маркіян Лисейко
Кравченко Костянтин, позивний "Гріша-Правосєк", батальйон "Дніпро-1", м.Маріуполь

Позивні - це у військових. А я починав на цій війні у лавах "Правого Сектору", а там - псевдо. Тому я кажу, що у мене не позивний, а псевдо - "Григорій", прізвище - Кравченко, а ім'я - Костянтин.

Офіційно у батальйоні "Дніпро-1" я з 5 липня 2014 року. А воювати почав 3 березня 2014 року.

А як було не воювати, коли москалі приїхали до мене додому? 1 березня я вперше побачив усю ту наволоч біля свого дому, тому що мешкав в центрі Маріуполя. Вигулював собаку і дивлюсь: якісь придурки з кацапськими "аквафрешами" (російські триколори - ред.). Найсмішніше, що там були і "аквафреші", і імперські прапори, і ще якась хрєнь: чого у них тільки не було. Все до купи.
Кравченко Костянтин. Дніпро, липень 2017 року. Фото: Маркіян Лисейко
Я собаку додому завів, взяв ножа і пішов назад подивитись, що там таке. Дивлюсь, хлопці якісь не наші: очі у них кацапські, не українські. Розмовляють-то вони як ми, а очі зовсім інші. Очі в них почали змінюватись ще наприкінці 90-х. Я ж часто бував в Росії і по бізнесу, і відпочивав, тому бачив, як вони змінюються. Мутація така у них була поступова. І з кожним роком вони все далі і далі від нас відходили в емоційному, психічному плані.

Звісно, ніхто не очікував такого. Потім вони поїхали, і 2 березня було тихо. А наступного дня вони знову з'явились. Коли в тебе в місті питають: "Как прайті мнє … кудись там…?", а це місце за двісті метрів, яке знають усі, то все стає зрозуміло.

Потім більше, більше, більше. Супротив вели, як могли, поки нас всіх не злили місцеві мусора. Як і в Донецьку - те ж саме.

Ми ще в Донецьк їздили, допомагали там хлопцям. Отак і почалося. Потроху, потроху… Як то кажуть, з нічого.
Кравченко Костянтин. Дніпро, липень 2017 року. Фото: Маркіян Лисейко
Звісно, що там не було ніякого «Правого сектору», нічого такого. Звідки у нас «Правий сектор»? Ну коли вже настала година така, що потрібно було втікати з міста, бо я трошечки "засвітився на екрані". Мене побачили, фото активістів брали сєпари і викладали у себе на машинах, на торпедах. Так їздили по місту і дивилися: якщо бачили когось із нас… В хлопця одного стріляли, за кимось там бігали, тягали. Одному моєму другу зателефонував його колишній товариш, який став сєпаром, сказав: "Ти або тікай, або буде щось недобре". То хлопець взагалі за кордон поїхав. А я зібрав речі і чухнув в Дніпро. Тут тільки починалось все, Коломойський збирав (батальйони - ред.).

Ввечері мені зателефонували, а вранці поїхав. Їхав через Донецьк і дивився: заходиш у вагон потяга, а там міліція донецька транспортна, сєпари з автоматами, і провідники їм показують, на яких місцях хто сидить. Ну якщо там три чоловіки одразу - вони до них: "Провєрка документів". Когось навіть витягали з вагонів. Мене не зачепили, бо я був взагалі один, сам по собі. Ніхто уваги на мене не звернув. А багато людей виводили.

На той час у всіх, хто приїздив з донецького напрямку, була одна мета. Ми були наївні і думали, що зараз приїдемо і нам: "О, добровольці! Привіт! От вам зброя" - і пішли воювати одразу. Не так сталось, як гадалось. Тут була тяганина. Я пам'ятаю, один мені каже: "Ага, ми вам зброю зараз дамо, а ви туди побіжите, до Донецька і будете проти нас воювати". Я йому в пику врізав.
Іловайська школа, перший поверх. 26 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Та що казати в 2014-му? І зараз багато хто не розуміє, що таке війна. Я пам'ятаю 9 травня, я вже був у "Правому Секторі" у Дніпрі на базі. Нас попросили, щоб ми нікого не чіпали сильно, щоб без поранень, убивств, кидань в Дніпро з каменюкою на шиї, щоб все якнайтихіше було. І ми виїхали з хлопцями з Донецька, йдемо, навіть нікого чіпати не збирались, а тут мені телефонує дружина і каже, що вона зараз під столом сидить ховається, бо у дворі бій, стріляють з усіх боків. Це ж якраз 9 травня, Маріуполь. А я в центрі, біля мене головне управління міліції, де була якраз "веселуха". Ну я побачив першого з колорадською стрічкою і мені трошки дах зірвало. Але зрештою все нормально: нікого не вбили, все гаразд. Всі живі залишились. Правда, повз нас ніхто не пройшов з "колорадкою".
Я завжди казав, що ми будемо з москалями битись, але не думав, що буде така серйозна війна
Коли мою дружину питають, чи вона відпускала мене на війну, то вона каже:
"А якої відповіді від мене чекаєте? Що казала: "Да, йди воюй, здохни десь там в полях"? З усіх моїх друзів, знайомих мого кола я був один, який поїхав на той час, і коли дружина телефонує і питає: "Ти де?", а я кажу, що на війні, то вона мені каже: "Яка війна? Ніхто не воює, всі дома сидять". А їй ще подруги кажуть, що у мене якась там коханка, що я поїхав по своїм "мужскім дєлам".

Ну яке ставлення? Був чоловік поруч, бац - зібрав монатки і кудись поїхав. Каже, що десь на війні, а війни нема офіційно. Квітень місяць, потім травень… Вона мені дзвонить і каже: "Я не розумію, що ти там робиш, ти де??".
Костянтину надають допомогу, Іловайська школа, перший поверх. 26 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
На той час взагалі рашинське телебачення в Маріуполі працювало на повну. Вона мені ніби й вірила, що я за Україну. А з іншого боку, коли в Маріуполі ніхто не стріляє, то як вона могла ставитись?

А потім я ще в "Дніпро-1" офіційно вступив. Вона тим паче реагувала погано, як і кожна дружина, мати. А мої діти навіть не знали, куди я поїхав. Я казав, що на рибалку. Бо вони ж в школу ходять, не дай Бог, там комусь скажуть, що татко поїхав на війну. Мало, що могло статися. А так вони знали, що я на рибалці. Телефонували, запитували, що спіймав.
Не шкодую за тим, що сталось: сталось і сталось.
Я б і знов пішов
Коли ми виїздили в Іловайськ, теж ніхто не знав. Нам казали: "Хлопці, виїжджаємо, там справ на день-два. Багато нічого не беріть - все гаразд". Я хлопцям своїм кажу: "Якщо кажуть день-два, то значить на тиждень ми там зависнемо..." Так і поїхали. І вже звідти я зателефонував дружині. Сказав, що ми тут на трошки в Іловайську.
Поранений Костянтин Кравченко на підлозі Іловайської школи. 26 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко
Ні води, ні газу, ні струму - нічого там у нас не було. Люди, як ті ховрахи в підвалах сидять: вилізли, подивились, чи все гаразд. Щось на вогнищі собі підігріли, приготували. Обстріл починається - вони по "ніркам" розбіглися, а ми собі сидимо, дивимось… Нам бігти нікуди.

Про оточення я дізнався вже телефоном. І навіть зрадів. Кажу хлопцям: «Це ж класно, ми в оточенні. Це ж сама ахрєнітєльна війна!» Не треба якийсь сектор мати, а можна пуляти в кругову: ворог усюди. І, взагалі, ворога найкраще бити, коли він до тебе підійшов ближче. От тільки поранило мене трохи не в той час.
Фото: Маркіян Лисейко
Власне, я піймав три міни. Перша - коли мені палець відірвало, і штани були в крові, хотів поставити собі знеболювальне. Тільки шприц дістаю, тут поруч зі мною друга міна шмяк - руку перебила. Я так і не вколов. Навіть автомата вже не зміг підняти. А коли пересувався до школи з перебитою ногою, то впала третя міна, і мене вдарило хвилею у спину.

Далі мене вивезли. Ідеться якраз про той час, коли наше перше кільце прорвали, і була така невеличка доріжка, через яку можна було виїхати. Спочатку повезли з Іловайська в школу в Многопіллі. Там полежали, нам щось намотали, накрутили: військові - страшні люди. Палець мій висів на шкурці. Я вже в Мєчнікова кажу хлопцю: "Візьми ножиці і відріж його нафіг і забули!". Але взяв, пришив. Потім ще дві операції там робили, щоб хоч якось шевелив. А так і в спину, і в ноги, і в руки, і в плечі.

Зрештою, у мені близько 20 нових дірок з'явилось в тілі, немає шматка кістки десь 5-7 см. Але жодного поранення свого я ще не оформив, не отримав компенсацій. Як про мене казали в Маріуполі: "Ааа, ну він же пішов воювати за гроші".

Отже 21 січня я вже був на роботі в Красноармійську (в складі "Дніпро-1" - ред.), хоч і з паличкою, а додому повернувся вже місяці за три. Це я ще трохи відлежався, заховав костилі, тому що треба ж комусь іти. Дружині сказав, що буду якісь консервні банки протирати від салідолу, а на передок я не поїду. Вона зробила вигляд, що повірила. Отак і живемо.

Я якось порахував, що кожен з нас має завалити по 8-10 москалів, чоловіків, щоб у нас був якийсь паритет за кількістю військових
Поранений Костянтин Кравченко на підлозі Іловайської школи. 26 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Не шкодую за тим, що сталось: сталось і сталось. Я б і знов пішов, якби Ярош взяв до себе, а до армійців не піду. Нащо втрачати життя здорового і молодого, якщо є такий старий каліка, як я? Можна було б жити і нормальним життям, як люди живуть: їм все байдуже. Я зустрічав таких і у Києві, і у Львові. На львівському ринку мені торговка сказала: "А москалі шо, не люди? Вони ж теж люди, теж хороші".

Молодша донька мене просила, щоб я їй справжній пістолет привіз з війни, а я не привіз. Значить, є там у мене ще справи.

Я якось порахував, що кожен з нас має завалити по 8-10 москалів, чоловіків, щоб у нас був якийсь паритет за кількістю військових.
Поранений Костянтин Кравченко на підлозі Іловайської школи. 26 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
У мене там (на війні - ред.) ще багато справ. А жаліти їх, то за що їх жаліти? Коли я лежав у Мєчнікова, і були там з нами військові: вони ридали, плакали, верещали, мовляв, "нас всіх зрадили, кинули: їжі немає, флоту немає, підводних човнів немає, як нам воювати в Іловайську?»

Знаєш, як мене в "Дніпро-1" затягнуло? Мені на той час командир Береза каже: "Підеш до нас?" "А що у вас є? Що ти мені даси?" Каже: "Я обіцяю дві речі: зброю і можливість ху..рить москалів. Ти згоден?" Звісно, згоден. Все так і було: мені дали зброю, мені дали можливість. Я не маю ні до кого претензій.

І взагалі, як почалась війна, я зрозумів, що це взагалі золоті часи для нас, для націоналістів. Тому що можна не просто вбивати цих "тварин", а отримувати за це не строк, а якусь похвалу! Навіть нагороди! Це ж свято, це щастя!

Якщо ми їх пі..дили і боялись, що нас мусора схоплять, а тут навіть мені якусь медальку дали. Як я можу жалітись? Ніяк.
Місто Дніпро, на іншому березі лікарня ім.Мечнікова. Фото: Макс Левін
Це, як то кажуть, пік кар'єри для будь-якого націоналіста. Я завжди казав, що ми будем з москалями битись, але не думав, що буде така серйозна війна.

Плани на майбутнє прості - якось жити. Я зараз звільнюся, отримаю направлення на МСЕК (медико-соціальну експертну комісію – ред.), де мені визначать офіційний статус, оформлю пенсію, шукатиму житло. У Маріуполь не повертатимусь. Це небезпечно для дітей, та й дружина боїться.

Щоб б там не казали ЗМІ, що Маріуполь - це українське місто, все залишилось так само. Та і дітям треба отримати гідну освіту.

Навіщо їм назад? Треба думати про майбутнє. І от, коли я це все зроблю, виконаю батьківський, чоловічий обов'язок перед родиною, після цього я вже знову Вільна Людина. І коли побачу Пілота або Яроша, зможу сказати їм: "Хлопці, я з вами. Ну, якщо вам треба, щоб зброю хтось почистив". Ну хтось же має це робити. Не повинен же хлопець молодий-красивий, який весь час стояв десь на дозорі, цим займатись. Для цього мають бути якісь такі полу-бійці, як я. Я так вважаю.
AFTERILOVAISK - є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнюється три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту



Made on
Tilda