Півторацький Олександр Миколайович, позивний «Пекар».
Служить в новій поліції, місто Дніпро

Олександр: Я прийшов у батальйон «Дніпро-1», коли в Криму з'явились «зелені чоловічки». До цього працював на заводі, кондитер третього розряду. Мені подзвонив кум і каже: «Пішли». Я в обід вийшов, відпросився у майстра у справах. Нікому більше нічого не казав.

Нас тоді зібрали до актової зали, можна було написати заяву до трьох різних підрозділів. Я написав до всіх. Також питали, чи розумію я, куди іду і що можу не повернутися. Наступного дня проходив співбесіду, і мене зарахували. Того ж дня звільнився з роботи та вступив до батальйону «Дніпро-1», тобто у мене не було жодного дня прогулу між заводом і військом. Майстру сказав: «Вибачте, але я потрібен там. Я не буду відпрацьовувати два тижні, тому що в мене немає часу». Вона сказала: «Вообще-то, ты должен предупредить, но ты молодец. Я горжусь тобой, ты там будешь нужнее». Дружині сказав, що охоронятиму місто на блокпостах.

Я розумів, що йду на війну, що можу не повернутися. Не знаю звідки, але розумів. Розумів також, що потрібен там, що можу допомогти: служив в армії, в спецназі, працював у «Беркуті» у 2002 році. Я - старший сержант, вже 9 років. Як у Литві казали: «Сержанти рулять війною, офіцери створені для писанини».

Був якийсь період, коли нас не відпускали додому, а дружина хотіла мене побачити, то вона приїздила до мене в Маріуполь.

Дружина Юля: Это было 17 или 18 августа, воскресенье. Я уезжала вечером из Мариуполя, и вы узнали, что будете куда-то выдвигаться. Ты поехал в часть собираться, а в понедельник утром выехали в Иловайск. Мы с тобой увиделись на выходных, и я вернулась в Днепр. А у меня еще головы нет на плечах: приехала в Мариуполь в вышиванке и думаю, почему все от меня шарахаются (смеется - ред.). Обратно, в автобусе, сидела как раз возле водителя, и в город въезжала машина «Груз-200». С этого момента у меня начало холодеть внутри. Пришло понимание, что все это не шутки, и стало совсем жутко.

Несколько дней я не знала, что они уехали. А потом знакомые сказали, что он (муж - ред.), возможно, в Иловайске. Он как-то позвонил, и я спросила: «Где вы?». Отвечать не хотел, тогда я догадалась: «Если не можешь говорить, то на букву «И»?» Он ответил утвердительно. Потом я стала следить за всем, что происходит в Иловайске.

Слышно было иногда, когда он звонил, что говорить особо не может, не знает, что сказать, чтобы все не рассказать. Спрашивал, как дела, что делаешь, кушала ли? Глупые разговоры, но они давали знать, что он живой.

Дружина Юля: Как-то в интернете стал гулять сюжет, снятый в школе (в Иловайске - ред.). Я его долго и внимательно смотрела, но не увидела Сашу, расстроилась. А потом он звонит, рассказываю как обычно, что делала, где обедала. А он вдруг замолкает и выдает: «Как пахнет хлеб?..» У меня все остыло внутри. Потом, по возвращению, он рассказал, что делили полбуханки хлеба на всех.

Олександр: Мы нашли в машине хлебушек. Еды уже совсем не было. Решили поделить на всех. По чуть-чуть. Подождали командира с совещания. Хлеб очень пах. Я позвонил ей 29 августа в 8:05.

Дружина Юля: Он ничего не говорил, только что готовятся к чему-то. Утром. в 8, посмотрела новости - это была привычка. В новостях говорили, что на подмогу полетела авиация, что помощи много. И как раз он звонит и говорит, что будут отходить: «Будем выходить, а нет - прорываться и идти полями». И тут связь оборвалась. В следующий раз я его услышала 30 августа в 9 вечера. Он мне позвонил с чужого номера, спросил где я, как я. Сказала, что я в штабе, что мы ждем их. Он еле говорил: «Уходи, мы не придем туда». Связь оборвалась, и я больше не звонила на этот номер - боялась, не знала, чей он. Сослуживцы и разные люди уверяли, что лучший вариант для них сдаться российским военным, чтобы не попасть к сепаратистам.

Я знала, что Саня не будет сдаваться. Слышала, что каждый берет с собой гранату. Другие как-то отзванивались, давали о себе знать, а тут - совсем ничего. Поседела за полчаса (нервно смеется - ред). Потом решилась-таки позвонить на номер, с которого он звонил. Взял трубку, я спросила, ранен ли он. Он сказал «Немножко поцарапан».

Олександр: Было ясно, что никакой это не коридор. Они ведь стояли, махали нам руками, и я им махал. А они уже знали, что будут нас расстреливать.

Отже, нашу всю техніку побили, і нам вже не було на чому виїздити. Хлопці почали залазити на КРАЗ. Я подумав, що це добре, бо у нього великі борти, і нас не чіпатимуть, будуть думати, що ми щось перевозимо. Очевидно, що битимуть перш за все по тому, де є жива сила. Тому я вирішив лізти в бортовий КРАЗ. У мене була сумка з медикаментами. Вже почав залазити, ногу поставив, але там було багато людей, і я передумав, побіг в білий спринтер, "Газельку". Потім мені хлопці розказали, що у цьому КРАЗІ був БК, і в них потрапили. Чуйка.

Тільки ми почали виїздити на поле, як "Газелька" зламалась. І я побачив з лівої сторони зеленки, десь за кілометр, 2 чи 3 клоуни з мінометом: «По нас стріляють!». Було видно росіян, їхні кола. Бачу, що атакують. І як тільки ми рушили, в нашу газель прилетіли міни. Ми почали одразу тікати. Водій сказав, що пробило мотор. Вибігли з машини - бахнуло. Встав і побіг. Тікав, щоб на мене не наїхали машини. Оминати вони б не стали. Біжу і чую, як в "Матісі" (мається на увазі малолітражка Chery QQ - ред.) відкриваються задні двері, я туди заскочив, і ми поїхали. Машина в нас була червона із сердечками на дисках.

Я завжди водію казав: «Твоя задача, якщо ти помреш - на газ давити та вивезти нас з поля обстрілу. А потім, якщо не вивезеш, я сам тебе вб'ю, **ка (сміється - ред.)». Зупинка - це смерть.

Олександр: Ми заїхали в якесь село біля Красносельського, і звідти почали валити ракети. Ми проскочили поле, заїхали в Красносельське, там було тихо. Перед нами - якась броня. Ми проїзджаємо, і в неї одразу попадання: танк, БМП і Урал підірвались. Так ми залишилися самі. Побачили, як працюють птури (протитанкові керовані ракети – Ред.), і подумали: нам вказують на те, що ми рухаємось в неправильному напрямку. Піднялись нагору - почався щільний обстріл. Я почав кричати пацанам, щоб вони виходили з машини. Ми вибігли і лягли на землю. Зрештою, "кукушку" (Chery QQ - ред.) знищили.

Потім «Чаба» розказав: він бачив, як нашу "кукушку" лупануло, затягнув мене за руку в газон (ГАЗ-Ред.), але я десь випав. Він думав, що я загинув. А я бачив, як хлопці бігли по полю, і як їх розривало, розкидало шматками. Такий ось коридор.

Олександр: Далі я біг полем, залишатися на полі не можна було. Біля мене проходила машина - понтонний міст, і я подумав, що вони її не чіпатимуть. Заліз на цей понтонний міст і вишу. Пам'ятаю соняхи, як вони мене били по яйцях. Там, на тому мосту, між колесами чоловік 5 було. Ліву сторону прикрив, між двома запасками, тому лупануло в праву. Я був у бронежилеті – він мене захистив від дрібних осколків. До нас заскочив якийсь молодий хлопець, мабуть, років 18. Він висів внизу, я схопив його за руку: «Малий, я буду тебе тримати, тільки тримайся». Бачу його в очах страх, і він кричить: «Що з нами буде?! Що з нами буде?» А я дивлюсь в бік посадки за 30-40 метрів, і вони хєрачать прямо по нас. Я розумію, що йому кінець, але нічого не можу зробити. Сказав, що все буде добре, бачив, що він заспокоївся. Заспокоївся і одразу помер. Ці долі секунди я побачив, що він мені повірив. І все. Потім нічого не пам'ятаю.

Прокидаюсь, і перша думка: «Нічого собі контрстрайк, а другий рівень є?». Почав оговтуватися, подивився в кабіну: там сиділо двоє людей - мозок на склі. Зрозумів, що ми приїхали. Машина зупинилась, горить, і мені треба злазити...

...Я слез и очутился на холмике, верхняя часть тела спрятана за ним, нижняя, ноги - открыты снайперу. Я даже вижу его. Обмен взглядами - он "ловит на живца". Ждет пока ко мне подползут ребята, чтобы "снять" их. Весь мой правый бок в дырках, начиная от уровня шеи и до пятки. Правая рука висит, как кусок колбасы, из ноги торчат куски мяса. В поле бегут ребята, тут и там хлопки - приземление мин, и я вижу, как их разрывает на куски. Все горит. Жарит немилосердно. А я смотрю на все это, как на кино. Вдруг набегает тень от облака, становится так хорошо, прохладно. Смотрю вверх - а там воронье кружит. Господи, думаю, как же красиво. Наверное, я какой-то ..нутый, да?

...Біля мене виявилися ЗСУ-шники. Я намагався з ними спілкуватися, виробити план дій, але не дуже виходило. Я попросив "Бутерфенол", знеболююче, вони вкололи. Далі ми виходили разом. Поле було випалене, щоб нас було добре видно. Я розумів: якщо десь зупинимося на полі, то все, хана. Таке відчуття безвиході - коли хочеться жити, щоб тебе забрали, допомогли.

Так я за час виходу змінив 4 машини.

Олександр: Потом, когда нас обменяли, меня забрал "Красный крест". Я не понимал, куда мы едем и просил ребят, чтобы они постоянно спрашивали, куда мы едем и где наши. На тот момент меня уже накололи "Бутерфенолом". Нас вывезли в поле и обещали, что за нами прилетят "вертушки" (вертолеты - ред.). Вечерело, не помню, 7 или 10 машин было – все включили фары, вроде как чтобы нас видели. Но, на самом деле, мы отъехали всего лишь пару километров. Время от времени я приходил в себя и был в шоке: ведь вертолет смогут в любой момент хлопнуть при посадке. Они приблизительно знают квадрат, а мы услышим вертушку. Но мне отвечали, что я параноик. А когда снова пришел в себя, они выключили свет и больше не шумели.

У мене були численні поранення плеча, передпліччя, непроникаюче - грудини, поперекової зони, 2 осколки там залишилось, правого стегна, голені, під коліном, снайперок мене дістав. Пошкодження малоберцового нерва.

Дружина Юля: Уже в 6 утра мне позвонили и сказали, что есть информация о муже, вертолет прилетел.

Олександр: Я в этот момент понял, что закончилась война, первый раз заплакал. Зато на вертолете покатался (смеется - ред.).

Олександр: Вы знаете, в какой момент я понял, что закончилась война? Меня забрали не сразу, третьим вертолетом, хотя я очень просился. Не было места. Ребята, я первый раз заплакал среди этого всего. Я прилетел сюда (в Днепр - ред.), был виден город, и меня отключило. А потом ко мне нежно-нежно дотрагивались, знаешь, вроде чтоб меня разбудить. І носилки піднімають легко-легко, так акуратненько, не те що там, на війні. Я пам'ятаю, що відкрив очі, прийшов в себе та почав смикатися - якась купа людей навколо. А мені кажуть: «Тихо-тихо, синочок, все спокійно, ти вдома, вдома.» Водички, ось. І я заплакав, воно все вийшло. Мене відремонтують, таке діло. Хоча як привезли в лікарню, хотіли обидві руки відрізати, але жінка просила: «Спасіть йому руки».

Не шкодую про свій вибір. Перевірив свої яйця, так би мовити. Тепер знаю, що я крутий, все можу пройти, знаю, як зможу повестись у екстремальних ситуаціях. У нас там були спецназівці, які віддали свою зброю, але я їх не засуджую. У кожного свій вибір і свій рівень страху.

Дружина Юля: Когда все начиналось, он говорил «Я пойду». Я понимала, что так и будет. И я верила, что у него получится, видела его в экстремальных ситуациях: насколько быстро реагирует и мобилизируется, трезво мыслит. И чувство справедливости, конечно.

Олександр: Я просто не хотів, щоб так само, як вони забрали Крим, вони прийшли у Дніпро. Так само їздити на машинах з автоматами, бєзпрєдєльнічать. Я розумів, що вони робитимуть, що захочуть. І вирішив, що краще зупинити їх ще там.

Дружина Юля: Стали массово привозить раненых. 87 человек привезли именно вот в этот день - «иловайских» - в больницу Мечникова.
В Днепропетровске было очень крутое волонтерское движение. Люди шли просто помогать. Даже если у них не было денег, они несли продукты, просто шли помогать, ухаживать за ранеными. И вот тогда, после операции, случился такой эпизод.

Закрываю глаза и вижу Сашу лежащим, а он говорит: «Господи, спаси меня, я хочу жить. Я хочу, чтобы был мир, чтобы было ясное небо, чтобы в парке спокойно гуляли с детьми». С нами лежало два бойца. Он еще был под наркозом, говорил: «Выходим, выходим. Дайте мне Ф-ку (граната «Ф-1» - ред.)»

Олександр: Якби знов почалось, я б пішов. Я знаю, як поводитися, що робити, і пацани з районів, спортіки, теж кажуть: «Саньок, ми до тебе прибіжимо. Ми будемо стріляти, бо знаємо, що ти не кинеш». Я їм нормальну партизанщину зроблю, якщо вони сюди прийдуть. Я нормально бігаю, хоч й інвалід. У 2014 були мрії просто зупинити їх, щоб не лізли. Я розумів, що це хвороба і вона буде розповзатися. Люди у нас продажні, за гроші підуть. Хотілось показати там людям, що ми нормальні, що це наша земля, ми тут народилися, і навіщо під когось лягати, якщо ми можемо самі. Ми - найбагатша країна. Я поки лікувався у Литві, бачив, як люди під поливом вирощують кукурузку. А в нас 10 зерняток кинь літом і 2-3 штуки виросте без поливу.

Олександр: Я розумію, що нашим військам наказали стояти, і вони стояли, ніхто нічого не розумів і не знав. А ми - добровольці, нам сказали тримати точку і ми тримали. Я пишаюсь кожним з хлопців. Кожним. В нас мужики були: і комерсанти, і доктори наук. І я пишаюсь тим, що я їх знаю, що з ними пройшов.

Після операцій у мене були проблеми з ранами. Вони гноїлися. Мене повезли в Польщу на родонові ванни, то гарно все загоїлося. Тут, у Мечникова, зробили операцію, зшили нерв, а потім ще у Литву забрали вантажним літаком, яких всього 2 у Європі.

Треба було ногу дуже серйозно розробляти, я дуже старався, розробляв. Тренажери, плавання, масажі 3 рази на тиждень. Лікування за кордоном дуже мені допомогло. Зараз нормально відновився. Ще як дам комусь, повірте мені.

Олександр: Зараз я перевівся до поліції, як і багато хто з "Дніпра-1". Кажуть, я «занадто правильний», бо стою на своєму: "Ви працюєте за гроші платників податків, працюєте для людей, не подобається - ідіть на завод". У нас найбагатша країна і найкращі люди.

Я почав із себе. Якщо раніше міг на світлофор легко пробігти, а хлопці їдуть на машині, кажу: «Давай зачекаємо. Давай почнемо із себе». Треба просто почати. Тому що тикати в те, що там на горі роблять, а самому так само поводитися - це неправильно.

Щодо поліції, то я бачу зміни в тих підрозділах, де працюють ветерани. Люди кажуть, що змінилося там, де є атошники. Є справедливість: я займаюся справами в порядку черги, всі громадяни рівні. Я раніше не думав про постравматичний синдром, загострену справедливість. Тепер розумію: в усіх нас воно є, загострене почуття справедливості.

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту