AFTERILOVAISK. "Лунатік"
"Я розумів, що це може бути кінець: або бій дати, або вийти з оточення"

Ваник Олександр, позивний "Лунатік", батальйон «Донбас»
м.Малин, Житомирська область


У 2014-у році спостерігав за всіма новинами, за подіями в АТО. Переломним моментом стало те, що за український прапор вбивають. Прийшов у військомат в перші дні, і мені одразу відмовили, бо там загубилась моя особова справа і протягом усієї війни так і не знайшлась. Тож почав моніторити добровольчі батальйони, які на той час були: «Шторм» одеський, «Дніпро» вже почав формуватися. «Донбас» ще далеко був, про нього навіть толком не знали. Куди не дзвонив - треба була або прописка, або… жити поближче до того місця, де вони дислокуються. А я далеко жив, мене нікуди не взяли. Потім у «Донбаса» був бій у Карловці, після бою вони в Петрівці подались – я додзвонився в штаб «Донбасу», зібрав речі і поїхав. Це було 30 травня 14-го року.

До війни працював висотником, промисловим альпіністом у Києві. Як почався Майдан, роботу кинув. На Майдані був. Потім на війну пішов.
Переломним моментом стало те, що за
український прапор вбивають
Стосунку до військової справи не мав, тільки цікавився, наприклад, камуфляжами. Трошки страйкболом, якимись походами в ліс. Було цікаво, і ще до Майдану почав скуповувати щось по мєлочам: екіпіровку, камуфляж. А потім, як пішов уже в «Донбас» у Петрівці, то взяв з собою все — стало в нагоді. І розгрузка, і гідратор. Вони на мене дивились так дико трошки: «Як це ти, де все взяв?». Я кажу: «Я купляв просто раніше».
Фото з особистого архіву Ваника
Мене було поранено осколком міни в ногу в Іловайську 25 серпня. Я виїхав в Многопілля на день раніше як поранений. Залишився в Многопіллі, бо був легкопоранений і не взяли на вихід, тим більше закрився коридор, і вже нікого не могли вивезти. І ми залишились, не знали, що робити. На ранок почався збір колони. Всі ЗСУ-шники почали збиратися, і нас там кілька чоловік з «Донбасу» було, хто залишався поранений. Почали питати, хто б взяв до себе в колону.

Ніхто не хотів брати. Ми вже не знали, що робити, коли побачили: під'їжджає колона «Дніпро-1». Ми побігли до «Дніпра», думали це наші, попросились до них в машину. Взяли в Руту помаранчеву, автобус. Їхали з ними. Кілька разів перестроювалися. Колона ставала все більшою. Потім в якийсь момент побачив, як ми з нашою колоною (колоною «Донбасу» - ред.) перетнулися. І попросився в нашу колону. Своїх не побачив, свій взвод, але заліз в «ГАЗон», де БК везли. У ньому і їхав.
Школа в Многопіллі. Тут був організований польовий шпиталь. Неподалік - командний пункт.
Ранок 29 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко
Вже коли колона на остаточний ривок поїхала, побачив, "КРАЗ" їхав, і там мій взвод сидів. Я їм помахав, але вони мене не побачили. Ну вирішив, що так і буду їхати в цьому «газоні». Всі люди були незнайомі. Ну і в Многопіллі почався обстріл. Ця жахлива картина досі переді мною. Я десь у середині колони їхав. Ми чудом вціліли, бо в нас БК був. Просто, може, по нас не попали, або не зважили за важливий об'єкт. І ми проскочили між палаючими машинами.

Дуже запам'ятався момент: перед нами їхало дві вантажівки – «УРАЛ» і «ГАЗон». «УРАЛ», що був зліва - пряме попадання чи танка, чи птура. Там десь чоловік 20-30 було, машину розриває – вилітають тільки два чоловіка з двадцяти. Цих двадцяти просто немає… І один перед нами прямо, перед машиною падає.

Він встає весь у крові, у нього отакий хакі-бронік – це з мого відділеня був, "Кєзя" позивний, і махає рукою. Перед нами ще одна машина вискакує, він залітає на неї – поїхали далі. Ну і всюди розриви. Жах просто. Я вжався в машину… відстрілювався на одну сторону, на праву – бо я з правої сторони сидів. По «зєльонці», де бачив. Заскочили в Червоносільське на цій машині, проскочили, і потім танк стріляє в машину. Ми вискочили, слава Богу, вчасно. БК починає розриватися і пару годин ще розривався.
Виїзд "зеленим коридором". 29 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко
Я був сам, нікого не знав - мій взвод їхав окремо. 15-20 хвилин я був в ступорі – шок, це все було нереально. Стояв і думав: чи помру зараз чи не помру. Чи це кінець. Потім вирішив, якщо помру, то гідно, та почав стріляти. Трошки постріляли - побачив росіян. Потім почалось "перемир'я", і я заляг в невеличкій канавці. БК розривалося, а ми лежимо, чоловік десять мабуть. І ЗСУ. і «Донбас», і «Дніпро» - всі в купі.

Потім пішли з ними решту наших шукати. Виявилось, що з 15 чоловік наших половина поранені. Один 200-ий, "Еней". В "КРАЗі" його вбило. І один безвісти зниклий - "Кий"… Решта - важко поранені, середньопоранені і половина здорових. Ми були раді, що все так, що хоч частина вижила, що не все поранені. Та почав думати про те, як звідти виповзти, вийти.

Я не хотів здаватися. Розумів, що це може бути кінець - або бій дати, або вийти з оточення. Я всім своїм запропонував, зразу почали думати, куди виходити. Почав оглядати територію і запропонував виходити у своєму взводі. Погодився "Гоша", "Соло" і "Страннік". Решта відмовились, але то був їхній вибір - я їх розумію. Я теж перед вибором стояв. Було дуже страшно, бо розумієш: або помреш, або здасишся в полон.

Про друге я не думав. Не думав, що ми взагалі двоє вийдемо - наважилися тільки ми з "Гошею", удвох. Він з Донецька сам. Казав, що знає цю територію, знає, як вийти. Насправді, нічого він не знав. Ми йшли, як пощастить. Все, що було зайве, я розбив, розірвав, щоб росіяни не забрали бронік, розгрузку. Нє, броніка тільки, розгрузку залишив. Наколінники, каску – все викинув. Порвав, як тільки можна було знешкодити. Залишив автомат, 4 магазина, дві гранати і трошки патронів. О 12-й ночі з "Гошею" поговорили, зважили всі «за» і «проти» і вирішили, що краще виходити. Хай краще якийсь шанс вийти, ніж здатися в полон. О 8 вечора був момент, коли росіяни на двох БМД і трьома "Камазами" приїхали на переговори до нас і запропонували здатися. Казали, що нас вивезуть в Росію, запишуть дані і відпустять.

Видно було, що це росіяни:
форма, екіпірування, техніка
Я, наприклад, дуже розуміюсь в камуфляжах. Одразу бачив, де людина з армії, а де просто вдягнутий, як ми, наприклад. І там чиста екіпіровка росіян – цифра їхня, розгрузки новенькі. Від ССО там фірма є. Видно, що росіяни – грамотно одягнені і автомати новенькі. Потім вийшов офіцер від них на переговори. Офіцер сказав, щоб здавалися. І якась частина ЗСУ-шників почала кидати зброю і виходити. Чоловік 20-30, все більше і більше… А потім ми – ті, хто зброю не кинули, пару чоловік - підходимо до них і кажемо: «Дайте время до утра, щоб ми подумали і зібралися». Вони кажуть: «Хорошо». Розвернулися — поїхали. У нас був час, шоб обдумати рішення.
29 серпня. Фото: Маркіян Лисейко
Ми взагалі не знали, куди йти, просто спочатку орієнтувались на Многопілля. Повзли, на нас "беха" почала їхати. Думаю: «Побачили вже». Приготувались до смерті. А вона прямо поїхала, просто повз. І поповзли ми через «зеленку», під ранок на Многопілля вийшли. Там побачили наші позиції в темряві: танк розірваний стояв. По Многопіллю танки російські вже каталися, то ми полями пішли. Десь до обіду вийшли до села Полтавське, це біля Іловайська. Місцеві всі від нас ховалися, бо не знали, хто ми. Потім вийшли вже в другий кінець, і якогось бородатого дядька питаєм: «А де ми зараз?» Він каже: «Ви в Полтавському». Це 5 кілометрів від Іловайська. «Блін», - подумали ми. І пішли в другу сторону. На Іловайськ йшли, хоча хотіли в іншу сторону.
Підбитий український танк неподалік Многопілля. Фото: Маркіян Лисейко
Вийшли на інший край села. І дуже хотіли пити. Я взяв, ще з Лисичанська, з собою десантний котелок російський, трофейний. Там фляга всередині, котелок і чашечка. І ми в нього воду набрали. Він літровий був на нас двох - це вся вода, що в нас була. Вода закінчилась, і ми зайшли в крайній будиночок в селі. Там жив якійсь дядько, його сестра і його мати. Ми не знали, хто вони. Але вода потрібна була вкрай. Він виходить, дивиться на нас. Українською мовою до нас каже: «А ви хто такі?» Ми кажемо: «Українська армія, виходимо з оточення. Тільки що війна була». «Да, я знаю, заходьте». Зайшли. Виявився патріотом ярим дядько. Нагодував нас, розказали йому все, він нам води дав, їжі з собою. Розказав куди йти, виявилося, ми йдемо зовсім не в ту сторону. Показав направлення.

Попрощались з ним. Виходимо з будинку, а на другій стороні села, через болото, стоїть уже сєпар в екіпіруванні. Тільки автомат, можливо, за спиною, можливо, взагалі без нього, тому що не бачили. В касці. Дивиться на нас. Руку до лоба приставив. Бородатий (дядько, що зустрівся в селі першим - ред.), вочевидь, здав нас. Бо сєпар нас уже виглядав. Ми побігли зразу в посадку, залягли і хотіли зустрічати тих, хто буде йти. Приїхала машина, потім мотоцикл. Почали кружляти, нас шукати. Не знайшли. І ми болотом вийшли з цього села. Пішли далі. Йшли в жару, в таку жорстоку, може, градусів 35, полями висохшими з одним цим літровим котелком води.

В полях зустрічали "секрети" російські, і місцеві їздили на "Камазі": скидали їжу прямо на "секрети". Це орієнтувало нас, щоб не заходити на їхні позиції
Ми їх обходили ярами-посадками. Йшли постійно полями. Виходили періодично на якісь поселення. До місцевих. Спілкувалися. Просили води. Дехто був патріотично настроєний, дехто явно сепаратист, декому все одно. Взагалі шість діб ми йшли. Було село, точно не пам'ятаю назву, чи Авангард, чи Шевченко. Зайшли в село, в городі знайшли помідор трошки, поїли. І якась бабулька заходить у двір і питає: «Ви хто такі?» Ми кажем: «Ми військові. Шукаємо своїх». Ми не сказали хто, ми не представились. Вона каже: «Тут нікого немає, можете йти води набирать і підете далі».
"Лунатік" - справа. Літо 2014 року. Фото: Олександр Васюкович
аВиходжу з того двору: прямо переді мною залізниця іде і посадка така велика. Виходжу – хочу йти направо в бік дорога. Тут голова повертається наліво – бачу росіянин іде через дорогу, а за ним вздовж посадки купа техніки: танки, БТРи, БМП, дуже багато. Забита повністю посадка. Я назад. Впали в поле.

Думали: побачили чи не побачили? Перечекали. Тільки-но встали, ідемо через городи, така арка з дерев. І з арки виходить ще один росіянин, без зброї, та йде в туалет. Ми падаємо на землю, наводимо автомати. Та він нас не побачив, зайшов у туалет. Мацаю, може, ніж якійсь залишився, щоб зарізати його прямо в туалеті. Ножа не було, загубив обидва.

Обійшли посадку… Хочемо перейти арку та дивимося: там техніка стоїть їхня. Наче пусто, нікого немає. "Гоша" проходить перший – пощастило, нормально пройшов. А я обертаюся, йде цей росіянин з туалету і на мене дивиться. Я автомат тримаю біля себе. На нього подивився – пішов далі. Думав, зараз нас розстріляють. Але не зреагував - ніхто не вийшов навіть. І це село як проходили, зліва чули гул техніки, мабуть години з дві. Техніка йшла, йшла, йшла. Тяжка. Танки мабуть, БТРи.
По дорозі на Іловайськ. 23 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Всю дорогу, поки йшли, ми діяли як одна команда. Він пропонував одну дорогу, я іншу, радилися, яка краща, яка логічніша, і обирали. Не сперечалися жодного разу. І це, власно кажучи, дуже допомогло, бо якби був третій хтось, точно сперечався б.

На другий день ми вийшли в Осиково, це було кілька кілометрів від Червоносєльського. Побачили там дуже багато техніки: величезний вид відкривався на поля. Все було заповено технікою. І в самому Осиково стояла якась колона, там ще озеро було велике. І біля озера пару сотень чоловік. Ми прямо біля них пройшли з другої сторони цього озера, на висоті, але вони нас бачили. Постояли – подивилися, теж не зрозуміли, хто ми. Ми пішли далі.

Було багато покинутих позицій. Вони дуже грамотно робили - посадка була повністю окопана. Ми б не змогли взяти штурмом: повсюди спостерігачі були, техніка, все дуже грамотно - видно, це робили військові. Були сліди від техніки, від шести САУшек (самохідна артилерійська установка — ред.), і гільзи збоку лежали по три штучки в кучці біля кожного сліда.
Іловайськ, наслідки обстрілів. Фото Макс Левін
Потім вийшли на якесь перехрестя, вже стемніло. Їде на велику якійсь чоловік із сином. Зупиняється біля нас – не видно, хто ми. Він каже: «Я вам везу їжу». Ми кажем: «Та нє, мабуть не нам». Каже: «А ви з блокпоста? Ну тоді я поїхав далі».

Через якесь поле почали йти в бік посадки, вже доходимо до неї, аж раптом засвічується телефон за метрів 50 до нас, і чуються голоси. Ледь на «секрет» не вийшли. Залягли в поле – обійшли. І потім вздовж цих всіх «зельонок» постійно були «секрети» російські: десь телефон, десь заговорили, десь сигнальну ракету пустили. Посередині між цими постами, в полі, в кілометрі від нас стояв "ГРАД". Ми спочатку не знали, дізнались, коли він почав стріляти. Усю касету, 40 штук, випустив в сторону Донецька. Ми потім по карті дивилися. Це вже коли наші військові дуже далеко були в стороні Маріуполя. Тобто вони, російські військові, просто стріляли по Донецьку.
Фото з особистого архіва Ваника
Ще там був дуже цікавий момент, в Комсомольському. Багато хто з наших встиг вийти, коли там стояла Нацгвардія. Вона їх забрала та пішла. А ми вийшли тільки на третю добу, коли вже нікого не було. Прийшли в пусте місто, де вже їздили на машинах сєпари. В першу ніч, як ми прийшли, десь о 4 ранку, сіли відпочить в посадці у високій траві і заснули. Вже без сил були, бо йшли день і ніч. Буквально без зупинок. І я серед ночі просинаюся, чуйка підсказує – шось не те. "Гоша" хропе, і на його храп через посадку прям на нас вийшов повністю екіпірований росіянин. Цифра, розгрузка нова і автомат АК сотої серії, якійсь новий, я такого ще не бачив – тільки на картинках. Вийшов і став на нас дивитися. А я спросоння голову підняв і опустив одразу. Він подумав, що я сплю і не стріляв, нічого не сказав. Автомат лежав з іншої сторони – не зміг дотягнутися. В мене ще пістолет був на кобурі – я спав на ньому. Тобто не зміг вийняти його і зарядити швидко. Я почав помаленьку заряжати, було дуже страшно, бо думав, що зараз застрелить. Він теж думає, стріляти-не стріляти. І поки я зарядив пістолет, "Гоша" просинається і каже: «Встаєм – пішли». А я… ну, думаю, що робить? Кажу: «Задолбали эти укропы». Повертаю голову, дивлюсь, росіянина вже немає. Беру за шкібарки "Гошу" - і в поле тікаєм. "Гоша": «Чо ти так говорив?». Кажу: «Росіянин стояв на тебе дивився, а ти спав, хропів, нам дуже пощастило».

Йдемо вздовж посадки, про щось розмовляємо, коли ж їде швидка – нове "Пежо" з такими помаранчевими полосками. Я кажу "Гоші" так, жартома: «Мабуть, сєпари». Він каже: «Да, мабуть, сєпари». Швидка гальмує. Ми йдемо десь 50 метрів від дороги - дуже близько, як на долоні, сховатися ніде. І чуємо крики, вискакують росіяни: «Лежать! Оружие на землю! Стрелять будем». Обертаємося – вискакують шестеро росіян, повністю екіпіровані і наводять на нас автомати. Ми починаєм бігти. Різко просто. Через кілька секунд росіяни починають по нас стріляти. Спочатку по ногах, бо фонтанчики землі були, і свисту ми не чули. Ми почали бігти зигзагами, вони не змогли попасти. Це дуже дивно, як з 50-и метрів шестеро не попали у двох чоловіків. Вони починають вже наповал стріляти, бо чую над вухами свистять кулі. Біжимо, починаємо розділяться в різні сторони бігти – я ближче до посадки, він ближче до поля, щоб вони сектор розприділили. І я якось машинально беру автомат однією рукою і починаю в їхню сторону стріляти. Притихають. Можливо, поранив когось, можливо, вбив чи просто злякались, залягли.

Зустірілися ми (з "Гошею" - ред.) в наступній посадці, перпендикулярній. Почали й далі бігти до наступної дороги. Тормознули машину, в ній два чоловіки сиділи, ми розвернулися і поїхали в іншу сторону. Обернулися – ззаду росіяни стояли на дорозі, далеко там, за бугорком, і тільки їхні каски виглядали і швидка. Далі не погнались за нами.

Місцеві нас закинули до якогось кар'єра. Дійшли ми до кар'єра, до охоронця. Попросили води попити, він нам дав зі своєї баклажки, сіли відпочити прямо біля його будки. А він дзвонить по телефону, виходить з будки, на нас дивиться. Ми зрозуміли, що він нас здає, та побігли до кар'єра. Сіли нагорі відпочити, подивитися на краєвид.
Взагалі, у них, в населених пунктах, на перехресті стояли завжди якісь місцеві, які доповідали росіянам, хто і куди рухається. Ми це постійно помічали
Дивимось: якась "Газелька" їде кар'єром. В ній сидять пару чоловіків. Зупиняється далеко внизу, один з виходить та починає на нас дивитися. Ми автомати наставили, може, він побачив, шо ми ворушимось – сів в «Газельку», поїхав. На горі, як ми вже почали йти, ця «Газелька» в нашу стророну почала їхать – побачила нас, розвернулася та поїхала. За годину, як йшли полями, ми почали підходити до якогось населенного пункта, там було невеличке водосховище і дамба. І прямо туди, куди ми йшли – дорога вела до села - прямо туди почала стріляти артилерія – гаубиця 150 мм. Нас ще землею засипало. Якби хвилин на 10 раніше вийшли, вона б нас накрила.

За цим селом зайшли до охоронця, спитали, хто тут був, що взагалі відбувається. Каже: «Тут нікого не було – ні українців, ні росіян, нікого. І все спокійно». Ну добре. Пішли ми далі. В полі захотіли трошки полежати, відпочити. В солому закуталися, лежимо. За хвилин десять прилітає «ГРАД». Прямо біля нас десь, 5 чи 7 ракет. В метрах п'ятидесяти. Ми встали, махнули рукою та й пішли далі, було вже все одно. Йшли полями, населених пунктів не було. Ніч, вода закінчувалась. Постійно натикалися на річку. Вона була широка. Її перепливти було дуже важко, ми побоялися. Це, мабуть, був Кальміус. Потім він у водосховище перейшов, такий широкий був…

Всю ніч йшли. Під ранок знов лягли відпочити. Годинку полежали – пішли далі. Води немає – вже якісь галюцинації почалися, що якісь росіяни бігають, почали автоматами стрілять. Вода закінчилась. Дійшли до болота – розвернулися назад. Йдемо назад, і тут нереальне чудо: лежить пляшка з водою. Підхожу – беру. Вона холодна. І це мінералка. Півтора літра мінералки. Як вона там опинилася – не знаю. Нас врятувала та пляшка. І за кілька годин ми вийшли до Стили.

Там зайшли до якогось охоронця. Він охороняв ферму. Нагодував нас пельменями, виноградом. Такий хороший дядько був. Розказав, що зараз Стила пуста, всі пішли. Стояла українська армія, але вона пішла. Та кілька днів тому стріляв "ГРАД". Порадив, куди іти. Ми вирішили якусь машину тормознуть. Затормозив "Запорожець". В ньому їхали син і батько. Довезли нас до центру Стили. Взагалі, у них в населених пунктах на перехресті завжди стояли якісь місцеві, які доповідали росіянам, хто і куди рухається. Ми це постійно помічали. Нас не засікли – ми залягли в машині. Проїхали трошки. Потім знов вирішили тормознуть машину.

Першу машину зупинили – нам сказали, що нас не повезуть. "Добре, їдьте". Один мужик зупинився, підвіз кілометрів з 20, ми дуже дякували, тож він був проукраїнський такий, хороший. Ми йому розказали, хто ми, він каже: «Так, я вас розумію». Розказав, де зараз сєпари стоять, куди не йти, куди йти. Дуже допомогли потім ті поради.
Многопілля, ранок 29 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Пішки ми дійшли майже до Докучаєвська. Заходимо на якесь АТП, там висить український прапор. Ми були дуже здивовані, бо на цих територіях це дивно. І виходить такий дядько, два метри зростом. Такий здоровенний взагалі, як троє нас, мабуть, разом взятих. Дивиться на нас, а ми на нього. Не знаємо, що робити. Підходить ще один і питають: «Ви хто?» Ми кажемо: «Українська армія, виходимо з оточення». Вони: «Ооо, а що вам, чим допомогти?» Ми кажемо: «Води дайте. Може, подзвонить, телефон». Виніс телефон, я переставив sim-ку, але шось не змогли зв'язатися. І розвернулись, пішли. Нам побажали удачі.

Проукраїнські люди виявились. В Докучаєвську, як ми зрозуміли, сєпари тоді стояли. Не було армії: ні української, ні російськой, але контролювали сєпари. Ми перед цим проїзджали колоною на Іловайськ через Докучаєвськ рази чотири. Я пам'ятав трошки, як там проходить треба. Але все одно було страшно - не знали зараз, де хто є.

Зайшли знову в перший-ліпший дім, такий двохповерховий, чималий, недостроєний трішки. Попросили води. Жіночка нам винесла води. Трішки розговорилися, проукраїнські виявились люди, нагодували нас. Винесли таку велику миску м'яса – вперше м'ясо поїли, свіже. Бо там раз давали солоне. Поїли. Потім вийшов її чоловік, з чоловіком розговорилися. Вони розказали, що наша армія тут і не затримувалась в принципі. Тільки блокпости стояли, пару днів назад і ті з'їхали звідси. Люди дуже добрі виявились. А син у них був проросійським спочатку, ходив на мітинги в Докучаєвську. Як почалася вже крупна війна, серйозна, став таким більше нейтральним. Бо дім, де він жив, спалив «ГРАД». Ненавидів як одну, так і другу сторону, бо не знав, хто спалив його будинок.

Фото: Макс Левін
Пересиділи в них там весь день. В недостроєній кухоньці. Розклали все наше майно, що було: автомати, гранати, щоб оборонятися, кидать гранати і відстрілюватися, як хтось буде штурмувати. Як стемніло, син погодився нас вивести, він знав куди. Коли їхала машина якась – ми падали. Він нас вивів з Докучаєвська і в кінці дав карту, свою особисту, Донецької області, хорошу. Грошей трохи дав, які в нього були, і побажав удачі. Дуже приємно, що людина нейтральна, а перед цим проросійська, так до нас поставилася. Ми спитали в нього: «Чого ти так зробив?». Він каже: «Ви прийшли до моїх батьків як жертви цієї війни, нічого не вимагали, не погрожували, просто попросили. Я вас за це поважаю, і удачі вам».

На виїзді з Докучаєвська стояли "Камаз" і джип. У "Камазі" були чи сєпари, чи росіяни - не дуже багато. Потім вони розвернулись і поїхали. А ми спокійно вийшли на дорогу і пішли. Трасою Донецьк-Маріуполь дійшли майже до Волновахи. Останній, який був в них (бойовиків - ред.) блопост - на Новотроїцькому. Обминули його і вже пішки далі якось вийшли.

В Докучаєвську ми ще зарядили "Гошин" телефон в цих людей. Зробили дзвінки, він — додому, сказав, що живий, що ми виходимо, скоро будемо вдома. І я - додому. Батьків не було, брат взяв трубку, я розказав, що теж живий, що виходимо з оточення. Через хвилин десять мені подзвонили з мого міста, з Малина, Житомирської області, представились СБУшніками і кажуть: «Ми вам допоможемо вийти». Я питаю: «Як?». «Ну зараз подзвонимо своїм, і вони вам розкажуть». Кажу: «Ні, дякуємо, ми самі вийдемо». Ми тоді дуже не довіряли ні владі, ні армії, думали, що нас взагалі розстріляють. Бо те, що сталося ("Іловайський котел" - ред.), невипадково було. Ми боялися навіть виходити на наш блокпост, бо могли розстріляти, як дізнаються, що ми з «котла» вийшли - багато бачили.

В Докучаєвську "Гоша" зідзвонився з нашим хлопцем з «Донбасу», він біля Волновахи нас підібрав і повіз на Маріуполь. Перед блокпостом уже були вкопані танки, все серйозно було.

Ми ледь не плакали, як вийшли з машини та побачили українській прапор нарешті на блокпосту. Там нас почали обнімати усі, радіти, розпитувати: «Де ви були?». А ми такі замурзані, роздерті…
"Лунатік", серпень 2017 року. Фото: Маркіян Лисейко
Після Іловайська я ще був в «Донбасі», але в мене зовсім не було документів. Всі згоріли. І військовий, і паспорт, і код, і посвідчення резервіста: взагалі без документів повернувся. Коли ми приїхали в Петрівці, на базу "Донбасу" – нас ніхто не зустрічав, взагалі. Нікого не бачили. Всім було начхати на нас. Командування не прийшло. Я приїхав без нічого – без одягу, без грошей, без документів.

Через півроку моєму братові, він був на сесії у Харкові, подзвонили з СБУ і почали про мене розпитувати. Що запитують — розказує. Кінцеве питання було: «Коли ви востаннє бачили свого брата?». А він каже: «Та він дома зараз. Документи відновлює». А вони кажуть: «Як вдома? Він же зниклий безвісти». Каже: «Нє, він з оточення вийшов». «А, ладно, до побачення».

Коли документи відновив, знову почав шукати місце, щоб воювати. В Кіровоградський спецназ пробував, потім в роті "Шторм" трохи послужив. Далі повернувся в "Донбас" і служив там до вересня 2016 року. Тепер відходжу потроху, роботу шукаю. Зараз поступаю до ВНЗ. Думаю, з "Гошею" або якийсь бізнес власний розпочати, або піти назад воювати...
AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту



Made on
Tilda