AFTERILOVAISK. "Італьянєц"
Вбивають моменти радощів. Відчуття вини, що ти живий. Це страшне відчуття
Андрій Савчук, позивний "Італьянєц", батальйон "ДНІПРО-1", м.Дніпро
Андрій пішов воювати, жодного разу не стикаючись із військовою службою. В квітні 2014 року він добровольцем приєднався до українських військових, що несли службу в зоні АТО, в травні його зачислили до лав батальйону "Дніпро-1". Брав участь у боях за Маріуполь та Іловайськ, 26 серпня був поранений під час мінометного обстрілу біля місцевої школи в Іловайську. Отримав численні ураження уламками мін. Лікарям вдалося стабілізувати стан Андрія та відправити його до шпиталю у Дніпро. Це була остання санітарна колона, котра змогла вийти із Іловайська до оточення російськими військами. У дніпровському шпиталі 31 серпня у Андрія відказали нирки. Лікарі констатували смерть. Андрієві було 36 років.

Важкопоранений Андрій Савчук, позивний Італьянець, на підлозі спортзалу Іловайської школи. 26 серпня, 2014 року. Фото: Макс Левін
Хату мами Андрія ми знаходимо легко — над парканом майоріє жовто-блакитний стяг. Решта будинків невеличкого Підгородного, передмістя Дніпра, таким рівнем патріотизму похизуватися не можуть.

- Ви, мабуть, до мене, - Галина Василівна зустрічає сумною посмішкою. На подвір'ї чутно дівчачі тоненькі голоси.
Мати Андрія Галина Василівна та доня Надійка коло воріт дому. Червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Мати Галина Василівна: Я завжди задаю собі питання: як я можу жити після такого? І найбільше вбиває не моя боротьба і прикрощі, а вбивають моменти радощів. Це таке відчуття вини, що ти живий. Це страшне відчуття. Коли на обличчі з'являється усмішка, коли вголос засмієшся, то одразу з глибин виринає тільки одна думка: «Як це може бути?». Радість від мене відійшла як така.

Після смерті молодшого Андрія, я старшому зразу сказала: «Прости мене, я абсолютно інша тепер». Я не з сентиментальних жінок, м'яких. Але стала ще жорсткішою. Відриваюся на ньому, вимагаю більшого. Іноді я дивуюся, що він - живий, а той не приходить.

Я тільки в цьому році почала якось доглядати за подвір'ям, квіти насаджала, декілька грядок знову завела. До смерті Андрія у мене був прекрасний двір, надвірна піч, море квітів. Вогонь ввечері запалиш, люди приходять, спілкуються. Іноді хочеться просто до когось піти і посидіти. І говорити. Я, мабуть, рік не плакала. Порожнеча.
Мама Андрія, Галина Василівна, червень 2017 року. Підгороднє, м.Дніпро. Фото: Макс Левін
Надійка, 7-річна дочка Андрія, разом з подружкою виносять з хати наїдки - пригощають.

- Фрітатта, помідори з домашнім сиром, овочі. Їжте, хлопчики, ви ж з дороги, - примовляє жінка.
Галина Василівна багато років провела на заробітках в Італії. Спочатку поїхала сама, потім перетягнула туди ж своїх синів. Онучка Надійка (донька загиблого Андрія - ред.) народилася там. Потім в 2008 настала криза, зокрема і в Італії.
Надійка, дочка Андрія, у бабусі в м.Підгороднє, червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Галина Василівна: Втрачали роботу, особливо іноземці. Ми домовилися з Андрієм, щоб він опанував якусь суміжну професію - треба ж заробляти на хліб, чим можеш. Кажу, йди на електрика. А він: "Ні, хочу навчитися пекти піццу". Любив куховарити, любив хліб пекти. Поїхав в Україну, дзвонить і питає: "Що мені робити, залишається три дні мого "пермессо" (посвідка на проживання та частково на роботу для іноземців в Італії - ред.), їхати мені в ту заграніцу чи ні?" А я і кажу: «Та будь вже з родиною, так краще, бо так сім'ї розпадаються». Може це була моя фатальна помилка, я не знаю. Так доля розпорядилася.

В 13-му році я вирішила, що досить з мене тої Італії. Я вже і нажилася там, і напрацювалася. Всі хлопці на місці. Але вирішила поїхати ще раз, допомогти сину піч поставити — піццу пекти. А це вже 2014 рік, коли вже почались оці запальні суміші. В душі я вже зрозуміла, що буде серйозний конфлікт.
Мама Андрія, Галина Василівна, м.Підгороднє, червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Андрій приймав рішення (піти на фронт - ред.) самостійно. Подзвонив мені в травні, сказав, що йде служити в міліцію, що вступив до університету внутрішніх справ.

А я йому кажу:
- Сину, там якась пастка. Там без "кабана" ще ніхто не поступав.
- Нас багато там, мама, поступило. Ми в "Дніпро-1".
- Я дуже проти, я тааак тебе молю, таааак тебе молю, синок, не йди.
- Мамо, ти не оцінюєш, що відбувається. Я йду, щоб не прийшли до мене до двору.

Я ніяк не могла його зупинити, вже тоді було не до роботи. Зібралася додому.

Ми ще побачилися з ним, коли він приїхав з Маріуполя, 15-16 серпня був вдома.
А 17-го їх відправили знову на схід. Я дізналася, що він в Іловайську, 23-го числа. Андрій подзвонив останній раз, брату. Дуже просив: "Якщо щось, то моя дитина з вами".
Галина Василівна з сусідською дівчинкою та старший брат Андрія Олександр Благодарний з племінницею Надійкою. Червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Нас зібрали біля Дніпропетровської ОДА 26-го чи 27-го числа. Рідні з'їхалися, щоб просити міністра оборони допомогти хлопцям в Іловайську. Це навіть зрадою назвати не можна. Це якісь бісовський шабаш, який був зроблений з оцими дітьми, які пішли добровольцями. Пішли першими. Без досвіду, без навчання. Нікому не було шкода цих молодих хлопців. Де вони були - ті афганці, наша "Альфа", наші СБУшники? Де та міліція, яка знала, як з наганом хоч обходитися? Регулярні наші війська і генерали? Цих же кинули, наче м'ясо.

Я розумію, що не готові (мається на увазі, що Україна не була готова до військових дій - ред). Але хіба коли не готові, проводяться паради? І показується техніка і бойова здатність? Не можу ніяк цього усвідомити.

Це вся історія війни Андрія: 12 травня був зарахований, а 26-го серпня смертельно поранений в Іловайську. І таких багато.
Він ніколи ніде не служив. Зараз мені кажуть: "А що вони там роблять, чого пішли туди?". А як же інакше, якщо ти чоловік? Настоящий мужчина? Таке рішення приймається моментально.

Я відповідаю тепер отак: "Зараз як свисину - в мене є така влада над усіма військами. Вони знімуться і прийдуть до вас до хати, до своєї хати, не до чужої. А ви сидіть і ждіть. Ждіть, хто ще за ними прийде слідом. І більше нічого. І все стане на місце. Відразу. Чого вони пішли, що вони там роблять, хто їх заставляв..."
Невже треба, щоб "Плине Кача" заграла в кожному дворі?
Знаєте, я одних називаю бєсами, а інших бісенятами. Тому, що не може нормальна людина, в якої є відчуття самозбереження, відповідальності за країну, за сім'ю, за дитину, дружину, казати: «Для чого вони там?». Як це так? Хай отой спасе мою дружину, а я змотаюся куди-небудь на заробітки і приїду до дружини? А потім повертається, як чоловік. Яка жінка може обіймати свого чоловіка, котрий втік і залишив її з дитиною в біді?

Люди добрі! Невже треба, щоб "Плине Кача" проплинула по кожному двору??
Я коли принесла у штаб Національного захисту паспорт свого сина, питаю дівчат: "Чи ви не знаєте Савчука Андрія, що з ним? Він помер?
Вони кажуть: "Не знаємо, а позивний який?".

Я не знала тоді, що вони знають один одного за позивним, не за прізвищем чи ім'ям. Показала паспорт, а вони:"Це ж "Італьянєц"! Ми його відправили на землю! Він в лікарні, як це помер? Вони ніяк не могли повірити, що поранений, якого доставили в лікарню, може померти. Вважалося, коли в руках лікарів – вже нічого не може статися.
Галина Василівна показує початок "алеї загиблих в АТО". м.Підгородне, передмістя Дніпра.
Червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Зі мною почав говорити завідуючий лікарні, Дубина. Розповідає мені, а я питаю: «Що треба? Гроші, донори, що треба?». А він мені: "Треба мене послухати".

Я була впевнена, що я "включуся", і все буде добре.

Мені сказали: «Приготуйтеся». Я подумала, що щось відірване у нього, спотворене обличчя. Подумала про майбутнє, як він буде з цим тягарем жити. Як йому допомогти.

Думала тільки про майбутнє.

Найстрашніше усвідомлювати, що ти нічого не можеш зробити. І коли лікарі говорять, що всі ліки є, ви тільки моліться, це дуже страшно.

Коли я до Андрія попала, побачила, що ззовні він цілий-цілісінький. Був на "штучних легенях". Почала йому говорити: "Синок, мама прийшла, ти будеш жити! Навіть не думай про те, що ти помреш, ти будеш жити". Мені навіть здалося, що він усміхнувся.

Це було аж 29-го числа в другій половині дня. А поступив він 27-го. Раніше не могли мене знайти.
Любив Андрій дівчат, і вони його любили. І вмів вже так зробити, що це не було дуже помітно», - так сказав на похоронах його лікар, який знав Андрія з дитинства. Андрій був настоящим мужчиною. Від нього залишилося троє діточок, всі від різних жінок.

Остання дочурка, Надійка, народилася в Італії. Як батько він був надзвичайний. Всі ночі були його. Жодна мама ніколи не переживала за те, що дитину лишають з Андрієм.
Я всім батькам кажу: "Якби вони просто загинули в автокатастрофі, то - ваше горе. Але коли вони загинули воїнами — це наше нещастя. Ми повинні зробити так, щоб коли я прийшла до свого сина, я зайшла і до інших. І щоб люди бачили: ми не наволоч якась, а віддаємо шану
Я дивилась на нього із захопленням. У нього були широкі, надійні чоловічі руки. Андрій любив дітей і тішився цим. А Надія... Такого щему, сяйва я ще не бачила. Можливо, це доля готувала їх до розлучення. Бувало, візьме маленькими долоньками його обличчя і каже: «Пааапа, пааапа..»
Надійка, дочка Андрія, у бабусі в м.Підгороднє, червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Невістка вдруге вийшла заміж, її чоловік добре ставиться до Надійки. Я кажу їй: «Називай то - папа Ваня, а то - папа Андрюша». Я змиряюся, бо нічого не вдієш, і хлопець непоганий. Хай їм буде доля. Надійка дуже любить, як я розказую про дитинство тата, різні пригоди. Я купила їй таку кружечку, як у тата. Мені б хотілося зберегти в ній це відчуття любові.

З Ванею, "новим татом", мені хочеться поговорити: якщо він буде нагадувати про батька, то вона буде йому безмежно вдячна, коли все усвідомить. А для Надійки я записала спогади усіх хлопців (військових - ред.), кого знайшла, хто був тоді поруч (під час виходу з Іловайська - ред.). Поки вони свіжі.
Надійка, дочка Андрія, у бабусі в м.Підгороднє, червень 2017 року. Фото: Макс Левін
Галину Василівну після повернення з Італії запросили стати міським головою Підгородного. За її словами, більшість місцевих, попри близькість до фронту, байдужі до війни.

Галина Василівна: Ще попереднього голову міськради я запитувала: "Чому не ховаєте загиблих (військових - ред.) на спеціальній алеї? Це ж, мабуть, не останні в нас". А він каже: "Рідні захотіли біля рідних". Я коли свого ховала, в мене не той стан був, щоб щось вимагати. Тепер вирішили відвести для них місце, щоб зробити алею, привести до порядку.
    На могилі сина Андрія, червень 2017 року. Фото: Макс Левін
    AFTERILOVAISK - є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнюється три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

    Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

    Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
    (текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту



    Made on
    Tilda