AFTERILOVAISK. "Чаба"
"В будь-якій ситуації потрібно залишатися людиною, це дуже важливо"
Фото: Маркіян Лисейко
Чабаненко Анатолій, позивний "Чаба", батальйон «Дніпро-1»

До військової справи стосунку не мав, тільки служив строкову службу. Працював у Синельниковому (Дніпропетровська область - ред.) на сухариках (виробництво снеків – Ред.). Потім кинув все та й пішов. Мамці довго не казав. Вона вже потім дізналась, коли в Іловайську був, перед самим виходом. Хтось сказав. Дружина, мабуть. Я ж на зв'язок не виходив, бо телефон не було де зарядити. Тільки з дружиною по 2-3 хвилини: «Я живий-здоровий. Всьо».

Та брат старший допоміг. Він маму заспокоював. Теж хотів піти воювати, але я його відговорив. «Батьки ще живі, будь поряд, - кажу. – Вистачить одного».

м.Дніпро, липень 2017 року. Фото: Макс Левін
В полк прийшов у травні 2014 року. Як віджали Крим, то зрозумів, якщо це не зупинити, то будуть вдома (у мене – ред.). Багато таких було, які говорили: «Ось додому прийдуть, тоді будемо воювати». «Ні, - кажу,- хлопці, тоді вже буде пізно». Тоді будемо партизанити. Я сам з Дніпропетровської області, з села В'язівки.

Як заїхали в Іловайськ, нам казали, що на пару днів. Почали зачищати. Їдемо з прапором, стоять два балона газових. Думаємо, назад будемо їхати, заберем, їсти готувати на чому буде. Видно, що люди з дому пішли. Нежилий. Їдемо назад, бабусі на коліна падають: «Хлопці, не забирайте в нас це, ми тут з голоду помрем». Аж мурашки по шкірі. Тушонки надавали їм. «А ми від вас ховаємось по підвалах, бо нам сказали: прийдуть фашисти, виріжуть».
На подвір’ї школи після нічного обстрілу. 24 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Зачистили квартал, сєпари в інший перейшли. Вони, як колорадські жуки по картошці – там потравили - вони туди, там потравили - вони туди. Будинок – двоповерховий. Зайшли з "Прапором" – таке враження, що люди пішли на роботу і ввечері прийдуть. Скільки собак. Заходиш, вони сидять на цепках. Люди планували виїхати днів на 2, на 3 і повернутися. Скільки тих собак: ножем ошийник зрізав, води налив – іди гуляй. Були такі собаки, що дострілювали, бо до себе не пускали. Чи сказ від спеки. І реально розумієш, що день-два, і воно здохне. В будинок зайшли. Спальня така, тумбочка, і на тумбочці лежить жіночий годинник золотий. "Прапору" кажу: «Глянь». А він: «Толян, это несчастье». Але, бачиш, як кажуть, Бог є, я вийшов. Ну, контузія, то таке, там у всіх була контузія.
Я в тому Іловайську зрозумів багато чого. А найбільше - вже після. Комбати пішли в Верховну Раду. По трупах
А як сиділи в підвалі, в кімнаті ще дві бабки були, пару ночей ночували. І бабка каже: «Хлопці, а хто то стріляє, наші чи ваші?» Кажу: «Як по нам, то ваші».

Зайшли до одного місцевого в будинок, а в нього там іконостас. В кутку ікони, все втикано флажками ДНР, за Росію, отакими всякими прапорцями, картинками. Ну що ти йому зробиш? Пройшлися, телефон забрали. Пропаганда. Я в тому Іловайську зрозумів багато чого. А найбільше - вже після. Комбати пішли в Верховну Раду по трупах.
"Чаба" заснув в коридорі школи. Іловайськ, 25 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін
Як перший день, пішли в наступ. По полю. Почали стріляти. Оп, стали. Сєпари, напевно, були в шоці. Іде компанія по чистому полю на укрєпрайон. Бійці. По-любому, чогось понаїдалися. Стали і дзвонимо артилеристам: «Отам у них укрєпрайон, накрийте артою». Ті кажуть: координати давайте. Які координати, карт немає! А ми стоїмо біля посадки, і я бачу по полю димки так: пуф-пуф. Малому кажу: "По-моєму, по нам пристрілюються". Арта нам каже: "Позначіть себе димом, щоб ми по вас не попали, ми зараз їх накриємо". Позначили, а сєпари як дали нам просратися по цих димах.

Інстинкт жене в посадку зразу, десь сховатися. Але це була помилка. Міна як залітає, починає розриватися, таке враження, що по посадці якийсь велетень іде. Перебігли через ту посадку, давай відступати. Хаос. Біжу такий, захекався. Бронежилет, БК, зафарширований такий. Думаю: та ну його до дідька, всьо вже, дихать не можу. І тут поряд, по-моєму, градина – жах! Мене обдало землею, повітрям гарячим. Як папірець відкинуло. Опа, думаю, треба ще трошки пробігтися.

Бачив, як градина розривається, що вона робить, що з людьми. Гарячим повітрям обдало, хвилею вибуховою. Оце ж вийшли – ні царапини нема. Як? Не знаю.

Тоді мамка каже, вся Дніпропетровська область молилася за нас.
Грудень 2014 року, "ЧАБА" в батальйоні ДНІПРО-1, фото з особистого архіва Грудень 2014 року, "ЧАБА" в батальйоні ДНІПРО-1, фото з особистого архіва Грудень 2014 року, "ЧАБА" в батальйоні ДНІПРО-1, фото з особистого архіва
А помню, ой. Проблема. Нас сутками криють. В школі криють крепко. В туалет нема як сходити. Наламало конкретно. А в дворі стояв туалет. Капітальний такий. Тому, хто будував, треба поставити пам'ятник. Перебіг я в той туалет. Тільки сів. І тут один Васільок прилітає в той туалет, другий. Якось пересидів. Тут ще одне "тіло" залітає в той туалет. «Успів», каже. Тепер же назад треба. Як ідеш в туалет, хлопці бажають удачі. З туалету виходиш: «С возвращением».

В один двір зайшли. Висять фотографії хлопця. Кажу: десь я його бачив. Ми його по орієнтуванню в Маріку (Маріуполь - ред.) ще шукали. До батьків: «Де син?». «В армію призвали». «В яку армію?». Але хто тобі скаже, де їхній син...
Фото: Макс Левін
Виходив, як усі - в колоні. Були тут і "Дніпро-1", і ЗСУ, добробати, хлопці з "Миротворця". По рації "Філін" передав: «Поїхали, хлопці. На провокації не ведемося». Я пам'ятаю якийсь місток. Колона розділилась – одні прямо поїхали, інші повернули. На поле вискакують два БТРа і давай нас щемить. Ми вискочили з машини на узбіччя. Зрозуміли, що так діла не буде – назад в машину і ходу. Потім вони нас підперли в посадці (теж не туди повернули). З машини евакуювалися, перелізли в посадку.

Машину ту підірвали – таки влучили.

Я, оце, через поле переліз, а там їхав "шишарик" (ГАЗ-66 -ред.) – міномет тягнув. Я в "шишарик" заліз і вже по ходу пацанів витягував: п'ять-шість десь затягнув на кузов.

Летимо по полю, а бличже до села - трамплін, горб. За нами йде БТР, на ньому людей куча. І БТР з цього трампліну (злітає), пацани з нього (падають) під колеса, а ззаду ще одна беха, і, як помідори, хлопців чвак-чвак.

Заїхали ми в село, туди ще танк заїхав. КАМАЗ стояв. По-ходу, в нього міна прилетіла, скрізь хлопці лежали – м'ясо, кістки, кишки поряд. А один ще живий, мамку гукає.




Більш за все мене радує, що я залишився людиною.
В тому селі нас з чотирьох сторін зажали… Дякувати Богу, що кукурузка ще неприбрана була. По кукурудзі, в болото, там річка. Просиділи до ночі в тій кукурудзі, в тому болоті. Я думав, нас чоловік 15 сидить. Почали виходити – 70 з лишком. Поназбирали по дорозі поранених, тяжких. Тяжкого, пам'ятаю, як несли – четверо попереду йде, соняхи ламає по полю, а ми слідом несем хлопця цього. В Комсомольське вийшли, Нацгвардія ще нас там зустрічала.

Потім на КАМАЗі ми виїхали у Волноваху. Там наші нарішали автобус з водієм, і він нас відвіз на Дніпро. Ми до Дніпра приїхали вночі. Годині о третій, напевно. Темінь ще. Жінка теперішня каже: "Відкривається автобус, і ви, як з того світу – чорні, чумазі, вонючі". То я вже аж біля адміністрації розрядив зброю.
Спроба замінити побите осколками колесо. Іловайськ. Фото: Макс Левін
Тоді моєму сину було 14 років. Він пишався мною. Я давно розлучився і зараз живу з жіночкою, яка мене тоді зустрічала з Іловайська. А познайомилися ми з нею вже під час АТО, на сайті. Перед Іловайськом я їй сказав, що на кілька днів випаду зі зв'язку, все буде нормально. А після Іловайська зустрічала. І так вже три роки живемо. Була, до речі, громадянкою Росії на момент мого виходу з Іловайська. Спочатку була "ватніца". Так і казав їй: «Ти - сепаратистка».

В неї на сторінці в Фейсбуці російські НТВ всякі, «Звєзда». Вона звідси черпала все. Говорить: «Якби не звела доля, що ми отак разом живемо, що я бачила своїми очима, що робиться, хто воює, хто агресор, я б досі вірила російській пропаганді». Син її в Збройних силах Росії, до речі. Ми з ним скайпом спілкувались, адекватний хлопець, усе розуміє. Та в нього і батько в Україні. Сєпар, п'яний колись дзвонив: «Тікай з Дніпра, - дружині каже, - ми скоро Дніпро розкатаєм на каменюки, на щебінку». Це в 14-му році було. А зараз вона такий "укроп", що ну. Я іноді думаю, що мені Бог послав цю жіночку. Її син з самого початку поривався нам гроші слати. Каже: «Я думав у вас там хліба немає, їсти немає що». Кажу: «Діма, ну ти про шо? В нас все гаразд. Ми тут ремонт зробили. Вона в лікарні працює».

Жінка трошки старша за мене, поїхала (з України - ред.) при Союзі з чоловіком. Військова, служила 20 років в Збройних силах Росії. Як розвалився Союз, жили в Підмосков'ї. З чоловіком не склалося, а в неї тут (в Україні - ред.) батьки, ще мамка жива була. Так вона тут і залишилась.
Грудень 2014 року. В батальйоні "Дніпро-1". Фото з особистого архіву
Їздили до її родичів в село. Чоловік такий, ну геть не розуміє: «Що ви там воюєте, хлопці? З ким ви там воюєте?» «З росіянами», - кажу. «Ось у нас все запущено в Києві, в Верховній Раді, в Кабінеті міністрів…» Чоловікові так в двох словах не розкажеш, ти його не переконаєш.

Так, згоден, що бардак, але якщо зараз кинути там, нас просто роздавлять, та й все. Нам дісталося добряче: революцій купу вже пережили, розпад союзу. Я радий, що в мене син — патріот. В бурсі вчиться на водія електровоза. Ти йому спробуй щось проти України скажи..

І ще, мене більш за все радує, що я залишився людиною. В будья-якій ситуації потрібно залишатися людиною, це дуже важливо.
AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам'яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення "зеленим коридором". Українська армія в "Іловайському котлі" зазнала найбільших втрат за всю свою історію.

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) - тільки з письмового дозволу авторів проекту



Made on
Tilda